Гонголь Уляна, 2 курс, Кам’янець-Подільський фаховий коледж економіки, права та інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кернична Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чарльз Свіндол писав: « Життя – це десять відсотків того що трапляється з тобою, і дев’яносто відсотків, як ти на це реагуєш». А тепер я б хотіла почути тишу. Таку цінну тишу… я б хотіла спокою. На перший погляд, таке неоднозначне слово, але скільки в ньому значимості у наш час. У час, коли моя країна «бореться за місцем під сонцем». 1000 днів, 1000 ночей, а бажання лише одне – щоб це був лише сон.

Як сьогодні пам’ятаю той «чорний ранок», і страшні матусині слова: "Сьогодні навчання дистанційне. В Україні війна!" Моя найбільша фобія.

Мабуть, найпопулярніший вислів про війну, який повторювали упродовж десятиріччя – «Ніколи знову». Проте історія безжально повторюється, а людству, моїй країні, сім’ї доводиться заново стикатися з тими труднощами, що безжально і криваво впали на долю наших предків: боротися за життя і свободу. Коли почалася війна, я була звичайною школяркою, яка навчалася у восьмому класі, мріяла та будувала плани на майбутнє. У той момент, я, як і багато інших, була сповнена страху і безпорадності. Але з часом зрозуміла: просто спостерігати за подіями недостатньо. Потрібно діяти!.

Я хочу, щоб усі українці пам’ятали, що війна ще триває, і закликаю робити все можливе для якнайшвидшої Перемоги!

Чудовим прикладом для наслідування є моя мама, яка з початку повномасштабного вторгнення займається волонтерською діяльністю.Тож відчуття бездіяльності та страху за майбутнє тиснуло, мов камінь на серце. Допомагати тим, хто цього потребує, стало моєю головною метою. Я поринула у світ волонтерства. Спочатку, разом зі своєю мамою, працювали з переселенцями з Луганська, Харкова, Донецька – тим кого війна вигнала з рідних домівок, які змогли врятувати лише те, що встигли вхопити в руки. Ми допомагали їм одягом, їжею та ліками, шукали домівки, щоб вони могли там проживати та забезпечували всім необхідним. Згодом, в нашому селі організувався волонтерський рух «Незламні», до яких я доєдналася. Ми готуємо їжу у ретор пакетах для військових, які в зонах бойових дій.

Печемо печиво, хліб, організовуємо благодійні ярмарки та концерти на підтримку військових, плетемо маскувальні сітки та виготовляємо окопні свічки. А щоб підтримати військовим ще моральний дух, малюємо малюнки, пишемо листівки та робимо обереги.

Спілкування з військовими стало невід’ємною частиною мого життя. Слухаючи їхні історії та переживання, мене переповнювали різні емоції : від радості до глибокого смутку, безмежна вдячність та гордість, а ще ,непохитна віра. Один з моїх друзів, військовий, написав мені листа, в якому ділився  своїми страхами та мріями повернутися до рідної домівки. Цей лист допоміг мені усвідомити, що я там де маю бути, і роблю те, що маю робити. Як і сотні знайомих і незнайомих мені людей.

Закінчивши дев’ятий клас, я вирішила, що буду військовою. Це було не просте рішення, але я дуже хочу...Адже стати на захист своєї країни - це найголовніше, на даний момент, а також надійний захист у майбутньому. Адже в нас є майбутнє. Ми нація нескорених.

Війна навчила цінувати прості речі: мирне небо, теплий дім і можливість бути поруч із близькими. Я стала більш чуйною до людей, які мене оточують.

Розумію наскільки важливо нам, тим, хто знаходиться в тилу, підтримувати військових та їхні родини. Кожен з нас може внести свій внесок у підтримку один одного та відновлення нашої країни. Кожна акція, кожен збір коштів для наших військових приносить мені радість і відчуття причетності до великої справи. Я усвідомлюю, що навіть у темніші часи ми можемо разом із вами знайти світло.

Мої 1000 днів війни – це 1000 днів боротьби, болю і безкінечної надії. Зрозуміла, що допомога - це не лише гроші, але і моральна підтримка,навіть малознайомим тобі людям.

Хочу подякувати усім військовим за те, що ми можемо жити на своїй рідній землі. Вклоняюся перед кожним, хто поставив захист своєї країни вище власної безпеки та життя. Дуже болить, коли кожного дня гинуть люди. Серце болить за те, що у нас забрали мирне життя, дитинство.

Але я точно знаю, що Перемога буде за нами, ми здолаємо всі труднощі і відбудуємо наше майбутнє.

Мій шлях – це шлях віри, надії та любові до своєї країни. Кожний день став боротьбою за свободу. Щодня молюся до Бога, щоб наш український прапор замайорів над кожним селом, селищем та містом нашої Батьківщини. Я впевнена, що разом ми подолаємо всі випробування. Лиш об’єднавшись разом, нас чекає найкраща мить – Перемога. Але до неї ще нам іти…