Оксана з родиною виїхала з окупованого Маріуполя в Київ, де не може продовжити здобувати освіту через брак коштів

Мені 20 років, я студентка Маріупольського національного університету. Зараз я в Києві, в універі взяла академвідпустку, бо немає чим заплатити за навчання.

Ми дуже довго намагалися вибратися з окупації - з того дня, як все це почалося. Ми на деякий час застрягли в місті, застали, коли вимикали світло, газ, воду. Були колосальні обстріли, та нам пощастило, що жили в такому місці, де не було багато інфраструктури. Але до нас в будинок вторглися мародери - це були російські військові. 

Перші дні після 24 лютого було все відносно нормально в місті, але десь після 26-го числа почала наростати загроза наступу, і десь 28-го все почалося - цей прорив, скажемо так. Все відключили: і світла не було, і води не було. Навіть по датах вам можу сказати - я вела щоденник. Але до того, як почали вимикати і світло, і воду, була паніка серед людей. Вже почався хаос. Дехто почав влазити в магазини: почали просто змітати все з полиць, тобто продуктів взагалі не залишилось десь через тиждень, і десь близько 28-го числа все перетворилося на жах.

Найбільше мене шокувало, коли виходиш на вулицю і лежать тіла простих мирних жителів: їх не прибирали днями або і тижнями.

Благо, що були деякі запаси води, а коли вони скінчились - набирали у водоймах, кип’ятили, готували їжу на багатті. Все було, як в Середньовіччі буквально. З ліками проблеми ніяк не вирішували: у нас була своя аптечка, і добре, що ніхто не хворів - з ліків ніщо не знадобилося. 

Звісно, була апатія і спад сил, коли взагалі не розумієш, як жити далі. Наче є сум по рідному місту, але я особисто не хочу вже туди повертатися. Мені буде дуже боляче.

Сподіваюсь, що десь цієї зими – весни щось буде проявлятися, і ми наблизимося до перемоги.

Майбутнє своє уявляю дуже туманно: я не бачу майбутнього.