Віра Петрівна виїхала з Гуляйполя останнім евакуаційним автобусом. Вона залишила там і свій дім, і свій малий бізнес, який годував її на пенсії

До війни було всяке: життя було то вверх, то вниз - як гойдалки. Проживала я в Гуляйполі.

24 лютого я прокинулася о шостій ранку і поїхала на базар: я на базарі торгувала. Я на пенсії вже шістнадцятий рік, в мене секонд-хенд. Їду я на базар, дивлюсь – щось непонятне твориться. Питаю, що случилось, а мені кажуть, що війна. Кажу: «Яка війна?». Це було все: в мене пам'ять виключилась, волос посивів. Це було зранку, а на вечір нас вже бомбили - вже ми сиділи в підвалі.

Як 26 числа пропало світло, вода і газ, 10 березня наш мер сказав, що буде останній автобус. А тоді - хто як хоче, більше автобусів не буде. І я 10 числа виїхала. Зараз я в Запоріжжі.

Ви знаєте, що мене вразило? Люди стали якісь дружніші. З ким би я не спілкувалась, ніхто не сказав гарного слова про росіян. От, наприклад, Харків - російськомовне місто, але вони ненавидять росіян.

Люди сплотились, кожний хоче тобі помогти, а на рахунок тих нелюдів - тільки злоба.

Не треба їх брати в полон. За руки, за ноги - і тягати, щоб розуміли, куди вони прийшли. Це орда, яка прийшла унічтожать людей. 

Ми в чому були, в тому і поїхали. Їхали під дулами танків. На вулиці, де дочка жила, стояли вже танки - ми туди їхали. 

Війна скінчиться, коли менше гнид буде, які показують росіянам, куди треба стріляти, - тим швидше ми переможемо. Їх треба показово знищувати, щоб інші дивилися і розуміли, що з ними таке буде.