Софія Головатюк

«Серед людей почалася паніка. Це мене злякало ще більше»

Головатюк Софія, 15 років, Харківська гімназія № 152, м. Харків

Есе "День, коли для тебе почалась війна"

Коли я побачила багато військових машин та декілька танків, дуже злякалася. Я замислилась: а що буде далі?

Потім я побігла додому, щоб запитати у батьків, що відбувається. Вони самі нічого не розуміли. Я лише пам’ятаю, як батьки почали нервувати. Але ж до кінця ніхто не розумів, наскільки все небезпечно. Хтось зателефонував… Друзі батьків розповіли, що біля кордону багато танків, що рушають до міста. Тоді я зрозуміла: почалась війна.

Серед людей почалася паніка. Це мене злякало ще більше.
Події розвивалися дуже швидко. Танки, що були біля кордону, з великою швидкістю почали вриватися у місто. Через це сталася жахлива подія, яку я бачила власними очима. Я не могла промовити ні слова…

У вікно на кухні я побачила, як танк зіткнувся з тролейбусом. Його дуло пройшло майже наскрізь через цей транспортний засіб.Через декілька хвилин приїхали чотири машини швидкої допомоги, але деяким людям допомогти все ж таки не змогли.

На той момент мені було лише сім років, тому я все ж таки не дуже розуміла, що відбувається у нашому місті. Я та моя родина відчули щось неладне. І лише через декілька годин я почула перші постріли. Це налякало мене ще більше. Ми не знали, що робити далі.

Люди побігли до своїх домівок з усіх сторін з надією, що завтра все минеться. Але, як з’ясувалося потім, цього так і не сталося. Моя сім’я шукала, де сховатися. Ми почали збирати життєво необхідні речі та документи. До кінця не було зрозуміло, чи знадобиться це взагалі. Але через декілька годин сумнівів, що потрібно тікати, не залишилося зовсім. І тоді ми згадали про свій гараж, у якому є підвал. Ми швидко зібралися та побігли туди.

Коли опинилися всередині, почули стук у двері. Це були люди в камуфляжі зі зброєю в руках. Мені здалося, що вони когось шукали. Ситуація напружувалась. Було дуже тривожно. Хотілося додому, але йти туди було геть небезпечно, адже всюди військові. Батьки прийняли рішення залишитися на місці. Вони казали, що нападники почали захоплювати адміністративні будівлі.

Я хвилювалась. Ситуація була дуже напруженою, всюди робилося щось жахливе. Я не знала, що буде відбуватися далі. Це не можливо передати словами. Начебто дві години тому все було добре, а зараз…

Коли переїхала до Харкова, світ змінився на до та після. Сьогодні я можу спокійно ходити до школи, відвідувати парки, кінотеатри, різні музеї, можу спокійно лягти спати, не боячись нічого; можу з радістю пройтись по вулиці. Мені здається, що люди навколо стали веселіше, сміливіше. Я бачу, що наша країна розвивається, робить нас щасливими, і у мене зараз немає причин для сліз.

Я би дуже хотіла, щоб війна скінчилася. У мене з’явилося багато друзів, які мене підтримують. У Харкові є чимало різних навчальних закладів, де я зможу продовжити навчання та отримати вищу освіту.

Сьогодні я бачу світ, який повністю для мене змінився. Я маю мирне небо над головою та повну злагоду у родині. Але в місті, де я народилася і жила з батьками, де залишилася наша хата, продовжується війна. Про це не можна забувати!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/