Люди втратили роботу, не залишилося нічого. У нас навіть позакривали всі магазини, не працювали. Останні півтора року тільки почали відкриватися магазини хоч центрі.

Люди навіть не можуть повернутися і зайти в магазин, де вони раніше працювали, тому що там заміновано. Можливості немає, поки не розмінують. Забороняють.

Нашій сім’ї дуже складно в опалювальний період, тому що виділити кошти на придбання палива – вугілля або дров – дуже проблематично. Усі кошти, які заробляє чоловік і які ми отримуємо від допомоги фондів, ідуть на лікування молодшої дочки. Ми рятуємося тим, що чоловік десь у сусідів дрова попиляє – йому допоможуть, поділяться.

У чоловіка постійної роботи немає, ми перебиваємося від випадку до випадку. На першому плані завжди у нас опалення в зимовий час і лікування дочки. Це у нас дві головні проблеми.

За час війни ми з сім’єю змінили три будинки. Перший будинок, де ми жили з чоловіком щойно одружившись, повністю розбитий, там голі стіни, навіть не повернешся. Потім ми переїхали до моєї бабусі. У неї на подвір’ї два будинки. Бабуся в одному будинку, ми жили в другому будинку. Але оскільки він розташований ближче до Донецька, до кордону, нам довелося звідти виїхати, тому що там поставили блокпост.

Цей будинок у нас вже третій. Тут ми з початку 2015 року. Тут нам теж довелося несолодко. Ми тільки переїхали – і буквально через пару місяців почався дуже сильний обстріл, майже добу тривав.

Це було 3 липня 2015 року. У нас були дуже сильні руйнування. Вікно було вибите, і в коридорі теж вікно – шибки повилітали. У нас підвалу немає, тому ховатися ніде. Ми всі на підлозі лежали. Старша дитина у мене злякалася, він майже півроку не розмовляла. Нам довелося з психологом працювати, щоб якось відновити мову.

Більше за дітей переживаєш. Ми вже життя прожили, нехай і невелике, проте. А для дітей, звичайно, хочеться, щоб вони цього не бачили взагалі і не чули, навіть і не знали, не стикалися із цим. Для мене, як для мами, це дуже важко. Такий час випав на їхню долю, дуже страшно.

Безслідно це не пройде, залишиться. Кажуть, що час лікує, але, я думаю, це все одно не залікує. Можна деякі моменти забути, але все одно в душі залишиться слід, не забудеш ніколи. Той, хто дійсно все це пережив, ніколи не забуде. Страшно було, що дитина залишиться німою.

Нам страшно навіть в садок дитину відводити. Щоранку переживаю. Був 2016 рік. Уже більш-менш все вляглося, сильних обстрілів не було. Я його відвезла в садок. А буквально через півгодини почалися сильні обстріли. Благо, що у мене батьки поруч живуть із садком. Я попросила, вони його забрали.

Іноді після обстрілів дах чоловік латає. Буває, тріскаються шибки. Їх треба замінити, тому що діти маленькі. У зимовий час це взагалі необхідність першочергова.

Чоловік у мене будівельник. Зараз на це попит є, люди і дахи латають, і грубки складають. Тому він у мене з юриста перекваліфікувався на будівельника.

Дочка в мене народилася здорова, але після місяця у неї відбулося спонтанний крововилив у мозок. Це сталося вночі. Уночі в нас швидка допомога не їздить, довелося телефонувати у швидку аж уранці, тобто дитина пролежала з крововиливом всю ніч, і ми тільки вранці потрапили в лікарню.

У неї спазм сильний був, руки зігнуті ось так постійно були, ноги прямі, що не зігнеш, руки не розігнеш. Сильний спазм був. Ось у такому стані привезли в Курахівську лікарню, у реанімацію. Нас оформили, але сказали, що не візьмуться за нас і одразу перенаправили до Краматорська.

У Краматорську ми два тижні пролежали в реанімації. Це теж були дуже для мене важкі два тижні. Реанімували її двічі, серце зупинялося.

Ми це все перебороли, вона у нас дівчинка-боєць. Зараз ми дуже намагаємося встати на ноги.

Морально я виснажена повністю і не відновлююся ніяк. У мене відпочинку немає взагалі. Домашні турботи, клопоти – це одне, постійні обстріли, переживання за дітей – це інше. І третє то, що дитина постійно зі мною, я з нею на руках, я її не можу кинути, навіть покласти в манеж і зайнятися чимось, прибрати або приготувати поїсти. Для мене це дуже складно. Вона постійно вимагає уваги, я постійно повинна з нею бути.

Сподіваємося на те, що швидше це все закінчиться, буде мирне життя. Ось тоді будуть у нас плани. Тоді можна буде дитину на ноги поставити одну, вивчити другу. Головне, щоб у нас мирне життя настало, щоб припинилися ці обстріли постійні, щоб серед ночі не здригатися, не прокидатися від цих пострілів, не дивитися – діти сплять спокійно чи прокинулися, чи бояться, чи під ковдрою ховаються. Ось це страшно.