Їх розлучила війна. Любов Дейнеко вже кілька років не може зустрітися з донькою, яка залишилася в Донецьку. Мама живе в селищі Верхньоторецьке, по інший бік лінії зіткнення. Снаряди падають просто у двори житлових будинків. Через бойові дії життя там дуже змінилося.

Перший день важко зрозуміти, що це почалася війна. Для мене перший день – це коли з Єнакієвого через нашу вулицю йшли колони автобусів і машин, люди бігли. Як у Велику Вітчизняну, ось саме так.

Спека, літо божевільне, наповнені автобуси дітьми, людьми похилого віку. І ось ця колона йде одна за одною, а я стою, ось таке відчуття, що мене залишають у пустелі, і я стою, ну от просто плачеш і все, більше нічого. Ти розумієш, що всі йдуть – ти залишаєшся. Ось це перший страх, який ми випробували на початку війни.

І нічого ти не знаєш. Десь бомблять, десь стріляють, десь чути далеко, але ось найяскравіша картинка – це коли люди їдуть, відкриваються автобуси, викидають собак, котів, тому що із собою в 40-градусну спеку везти неможливо, і люди звільнялися. Так мені накидали 15 котів.

У нас було 5 влучень. 5 разів бомбили нас, саме в наш двір лягали міни. Остання лягла 4 травня у 2020 році. До цього було влучання в будинок, у двір, у теплиці. У нас теплиці, я квітами займаюся. У теплиці лягало, на городі лягало, ну, і постійні обстріли нічні, тому що будинок мій знаходиться на лінії вогню.

Ми тримаємо з чоловіком корів. На початку війни було 4, зараз дві залишилося. Як впоратися з господарством, коли постійно летять кулі, стрілянина постійна? Біжиш, боїшся, сад увесь перебитий кулями, дерева всі поранені, це, звичайно, страшно й важко. Раніше господарство виводили пастися на поле за городом, тепер вони в нас стоять у сараї, бо випадкова куля може покласти тварину.

Усе змінилося в житті. Торгівля наша, так як ми квіти вирощували та здавали в місто, у Донецьк, тепер ми із цього боку, у Дзержинськ здаємо те, що залишилося. Багато побитого всього, тобто, навпіл бізнес наш закрився з квіткою.

Дочка наша на тому боці. Ось це найбільша трагедія, що розірвані сім’ї. Дочка в Донецьку одна, ще одна – у селищі тут. Сім’ї розірвані, і ми вже майже 3 роки не бачили свою доньку. Тільки по телефону.

Ми просто себе заспокоюємо, що все затихло, усе нормально. Але будь-якої миті можна вийти і зловити кулю, будь-якої миті вночі, а вдень тиша. А в нічний час – це така дурна смерть може бути.

Ми сіно косимо, виходимо десь траву шукаємо, щоб накосити тваринам. Немає гарантій, що на розтяжку або на міну не станеш. Жодної гарантії.

У нас навесні поминки були і на кладовищі чоловік підірвався. Усі ходили на кладовище на Великдень, на поминальні дні, усі були там. А пішли наступного дня на Червону гірку, підійшов чоловік до могилки, а там лежить якась коробка. Він підняв, а там вибуховий пристрій, і вбило його смерть. Через кладовище все пройшли на Великдень, а на гірку, у понеділок гірка червона, він пішов теж дочку свою провідати на кладовищі, і ось. Тому гарантій жодних немає. Не розміновується нічого, тому що лінія вогню.

Дуже багато гуманітарної допомоги ми отримували. Дуже багато. Допомога від Ріната Ахметова була. Щомісяця. Коли «Червоний хрест» припинив давати, була від Ахметова допомога. Хороша допомога була. Були такі люди, які залишилися самі. Діти виїхали, усі виїхали, людей похилого віку, скільки людей похилого віку немічних, як вони всі чекали на цю допомогу! На допомогу всі чекали.