Бойові дії принесли Катерині Вікторівні багато бід. Зруйнований будинок, смерть дочки, онуки залишилися сиротами, хвороби. Жінка мріє тільки про те, щоб швидше закінчилася війна.

Добре пам’ятаю перший день війни. Ніколи не забуду, коли в нас повз вікна танки йшли. Це було у 2014 році. Ми біля траси живемо, і всі танки йшли повз наші вікна. Я ніколи танків не бачила, дуже страшно було. Нам тут натякали: готуйтеся, війна буде. Ми думали, це жарти...

Під час обстрілів ховалися в підвалі в сусіда. Він поїхав до Дружківки, а ми в нього в підвалі ховалися, коли бомбили. Тоді я з чоловіком проживала. А на вулиці Леніна в нас у селищі жила дочка із зятем і двома дітками. У них у цьому ж році розбомбили будинок, вони втекли до Дзержинська та в Макіївці жили. А зараз їх немає, обох у минулому році поховали. Він помер від коронавірусу, а вона через пів року потонула. Мабуть, серце в воді схопило. І в нас залишилися двоє онуків, 16 і 6 років. Живуть з опікунами.

У нас будинок постраждав у минулому році, рік уже чекаємо ремонту – у коридорі все затікає. Після бомбардування весь фундамент облетів. У минулому році ми написали заяву на ремонт. Поки обіцяють приїхати дах відремонтувати, але я не знаю, коли це буде. Начебто, у кінці липня, якщо бригада приїде. Коли злива, ми корита й відра вже не знаємо, куди ставити.

Фінансове становище в нас дуже погане, тому що багато грошей на ліки йде. Я і до війни хворіла, а після війни без кінця в лікарнях лежала. А зараз після похорону я взагалі з дому не виходжу. Чоловік за дорученням пенсію ходить отримувати, а якщо кудись їду, я наймаю машину. Дуже погано зараз.

Хочеться кудись виїхати в тихе місце. А з іншого боку, ми тут прожили стільки років, і діти поховані тут. Тому ми мріємо тільки, щоб швидше закінчилася війна. Уже нічого не радує, аби тільки закінчилася війна швидше.