Бобков Артем, 16 років, учень 11-А класу ліцею №7, м. Тернівка, Дніпропетровська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пронькіна Любов Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять третє лютого - звичайний день в житті кожного українця. Усі люди були заклопотані своїми справами, ніхто навіть і подумати не міг, що наступний день стане початком кривавої бійні проти українського народу.

Уранці двадцять четвертого лютого я почув глухі звуки, але не надав їм значення і продовжував спати. Уже о шостій ранку я почув телефонний дзвінок- це подзвонила мені мама, спочатку я не зрозумів, чому мама так рано зателефонувала, взяв слухавку і завмер від того, що почув...

Я все-таки сподівався, що ніколи цього не почую, але, на превеликий жаль, це сталося - війна. Мама зі сльозами на очах сказала, що почалось масове вторгнення росії в Україну, а найстрашніше - почали бомбардувати міста. Цей день закарбується в пам'яті кожної української сім'ї, кожного українця на все життя, як найжахливіший день з кінця Другої світової війни.

Я відчував, як волосся стало дибки, а потім - страх. Мій тато перебував у лікарні, звідки він виписався лише через два тижні від початку війни. Ми з мамою і моєю старшою сестрою дуже переживали за нього, а він - за нас.

Хочу зауважити, що якби не мої друзі, то я з'їхав би з глузду. Настільки була моторошна атмосфера, ніби апокаліпсис, тому що були кілометрові затори при виїзді з міста, черги у магазинах, сирени, пролітали винищувачі, або ракети... Було дуже страшно, і відчай охоплював душу.

Моє життя змінилось: усі наступні дні були сірими, якщо так можна сказати. Ніяких позитивних емоцій у мене вже не було, бо скрізь панували горе та страждання. Постійні сирени та ракетні обстріли багатьох міст України тільки погіршували самопочуття. До тями ми прийшли, мабуть, через два місяці, коли наближався мій день народження. Мені виповнилося шістнадцять років, це був мій найгірший день народження, але завдяки нашим Героям, Збройним силам України, які дали відсіч ворогу, життя почало налагоджуватися.

Приголомшила мене також єдність, сильний дух нашого народу, який не побоявся окупантів і вчинив опір: від викрадання техніки ворога до придбання байрактарів, на які було зібрано кошти менше, ніж за добу. Сподобалось мені те, як ЗСУ спалювали техніку росіян і проводили (та будуть проводити) контрнаступ, від цього в мене аж дух перехоплює. Також хотів навести приклад із власного життя: з перших днів війни я разом із другом допомагав споряджати блокпост: потрібно було принести мішки з піском і маскувальні сітки. Навіть коли увімкнули першу сирену, ми не злякались та дійшли до облаштування позицій, і допомогли. Цей момент буде в моїй пам’яті.

А ще назавжди запам'ятаю, що чинили російські кати в Бучі, Бородянці, Ірпені та в інших містах моєї країни. Це просто жахіття... таким чином вони показали всю свою "доблесть".

Мир для мене - це повна перемога України на всіх рівнях та зміна влади на росії. Бо, на жаль, якщо у цього сусіда не зміняться політичні погляди, то це може повторитися знову. І взагалі, щоб у всьому світі назавжди зникли такі поняття: війна, цинізм, терор, диктатура та подібні.