«Щойно я вибігла з кімнати, чоловіка вбило, а мене й сина поранило»

Багато, багато осколків, і в хаті знайшли осколок – там, де через чоловіка осколок зайшов. У 2014 році, у жовтні ввечері, як завжди, поїли, помилися й телевізор дивилися. І тут чуємо звуки – обстріл. Я схопилася з ліжка, кажу чоловікові: «Давай вискакувати, бігти». А він: «Та куди бігти, і це ще невідомо що!»

Він почав штани вдягати спортивні, а я побігла в льох. Біля льоху мене наздогнало. Осколки. А чоловіка... Тільки я вибігла з кімнати, чоловіка зразу вбило.

Сина на вулиці поранило, біля льоху. Я кричу йому: «Льоха, ховайся!» А він каже: «Мамо, що?» На мене дивиться. Якби був би обличчям, йому обличчя розтрощило б. А він повернувся в інший бік – і влучило йому в руку.

Ми в погребі сиділи поранені. Обстріл йшов «хороший», такий вихор був, що я не знаю. Син свідомість у підвалі почав втрачати. Я водою бризкала.

Тільки затихло, ми вискочили. Побачили чоловіка. Йому в груди влучило. Коли піднімали, брат сказав, що в нього вся спина в решето побита. Він лежав без свідомості три години, пульс у нього був. Двері були відкриті, холодно було, він ще примерз. Може, і врятували б його, але не їхала швидка. І ніхто не хотів їхати сюди.

Спасибі брату, брат зателефонував своїм робітникам. Брат у мене фермер, підприємець. І він дав свого водія, машину свою «Ниву». І завантажили чоловіка. Якби реанімобіль був, може, і врятували б.

У сина рука вище ліктя взагалі відірвана була, трималася на сухожиллі. Приїхали ми на пост ДАІ. Там одразу медбрат і військовий йому руку дощечками закріпили, щоб вона не теліпалася, джгутики наклали..

А в мене... Я чула, як хлопок ударив мені в бік. Трішечки запекло, і все. Я була ніби в шоковому стані. Я себе тримала. Мені попекло й перестало. А потім, уже коли до тями приходити почала, дуже боляче було – два осколка в спині.

Коли я голову в підвал стала опускати, бачу, що менший і більший – два осколка одночасно рухаються на мене. І влучають. Менший руку перерізає мені, а той, що побільше – пів боку. Вирване м’ясо було.

Усе шкереберть пішло, все шкереберть. Дуже важко починати все спочатку. Зараз якось живеш заради дітей, онуків. Життя продовжується. Але чоловіка вже не повернеш.

Я працюю, у мене город великий. Не працюватимеш – у тебе нічого не буде вдома. Там, де м’язи, в м’яких тканинах, увечері лягаєш – пече, випікає ззаду спину. Я працюю годину-дві, а потім мені треба хвилин 15 перележати, щоб там якось на свої місця знову ті осколки стали.

Сказав лікар що воно дуже глибоко. «Не буди лихо, поки воно тихо», – ось так сказав лікар, і все.

Дві операції зразу синові робили. Пришивали, виймали осколочки, кісточки подрібнені. Він дуже важко переніс ці операції. Інвалід дитинства, друга група в нього.

Зараз працюєш сам на себе. Зробиш – проживеш, не зробиш – ти пропадеш. Сподіваюся я на свої сили, сама на себе, на дітей, тільки так. Працювати, працювати та працювати. Духом не падати, руки не складати.