Коценко Ілля, 9 клас, Чернігівська гімназія № 13

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пінчук Інна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер 24 лютого 2022 року мав би бути звичайним днем у моєму житті. Я планував прокинутись, піти до школи, побачити друзів, а після школи, як завжди, бігти на тренування з волейболу. Можливо, багатьом моїм одноліткам не подобається ходити до школи. Та це не про мене. Навчання у шостому класі було дуже цікавим. Наша невеличка школа була для мене ніби другий дім, теплий і затишний.

Здавалося, що це все нікуди не зникне з мого життя. Але цей ранок був зовсім іншим…

Я прокинувся не від будильника. Того ранку мене розбудила мама. Її обличчя було дуже серйозним, навіть наляканим. Вона тихо сказала: «Вставай, треба збиратись!». З вулиці доносився дивний і тривожний звук – то був звук сирени. Тоді я вперше у житті почув його, і моє серце стислось у грудях. Мама спробувала заспокоїти мене, але в її очах я бачив страх. «Почалася війна, нам треба їхати до бабусі»,- тихо сказала вона. Я не міг повірити в ці слова. Бабуся мешкає за сто п’ятдесят кілометрів від міста. У неї хворе серце, і коли вона почула про війну, то геть занедужала. Ми планували привезти її до міста, адже лікарні в селі не було.

Взявши з собою лише документи, тато, мама і я вирушили на машині в село. На вулиці вже було шумно, всюди метушилися люди:  хтось ніс пакунки, хтось кудись біг, хтось витягував речі з будинків і машин.

Ми попрямували на виїзд із міста. Що ближче ми наближалися до виїзду, то більше було машин, а разом із ними і моїх запитань: «Куди всі їдуть? Чому так багато людей?». Мама лише стискала мою руку і мовчала. Черга на виїзд із міста була довжелезною. Я виглядав з вікна і бачив, як у сусідніх машинах сиділи люди з тваринами: у когось був величезний собака, який тихо лежав на задньому сидінні, інші тримали котів у переносках, клітки з папугами та хом’ячками.

Було якесь дивне відчуття, що ми всі були частиною одного великого шляху в невідомість.

Приїхали в село ми пізно ввечері. Бабуся лежала в ліжку, біля неї сиділа сусідка. Ми вирішили переночувати і наступного дня повертатись із бабусею до міста. Але не так склалося, як гадалося. У сусідні села вночі зайшли російські війська, і ми опинилися в оточенні. Всі дороги були перекриті, виїзду до міста уже не було.

Наступні два місяці були суцільним жахом. Здавалося, що світ навколо зламався.

Я був дитиною, коли це все почалося, і тоді не розумів усієї небезпеки, але з часом почав відчувати страх, який залишився зі мною назавжди. У перші дні війни все здавалося сном, який ось-ось закінчиться. Коли я прокидався вранці, мене зустрічала тиша, тривожна й важка. Мама завжди була біля телефону, читаючи новини. Вони з бабусею часто плакали. Тато з місцевими чоловіками кожної ночі патрулювали село, стояли на всіх в’їздах і виїздах і повідомляли по рації про рух ворожої техніки. Сусідні села були в окупації. До нашого села ворог не дійшов, бо мости були підірвані, хоча кожного дня й обстрілював його з артилерії.

Полички в магазині були зовсім порожні, але в черзі все одно стояли мовчазні люди, очікуючи, що привезуть хліб. Щовечора ми лягали спати зі страхом.

Над будинком бабусі літали ворожі гелікоптери, і їхній звук змушував мене здригатися. Вікна затуляли ковдрами, щоб ніхто не бачив світла. Я часто запитував у мами, коли все закінчиться, але вона лише мовчала або говорила, що треба трішки зачекати. Два місяці в селі назавжди залишаться в моїй пам’яті. Вони змінили не лише мене, але й моє бачення світу.

Попри всі жахи, я бачив, як люди стають сильнішими, згуртованішими, допомагають один одному, навіть коли страшно та важко.

Повернулися до міста ми на початку травня. Бабуся з нами вже не поїхала, бо потрібно ж город посіяти та господарство доглянути. Дорогою я дивився на знайомі місця, але щось у них змінилося – було відчуття, що вони тепер інші, ніби втрачені. У дворі було тихо, а будинки, які раніше здавалися такими міцними, тепер виглядали по-іншому – на деяких були сліди руйнувань, а на інших вибиті вікна, затягнуті плівкою.

Коли я нарешті побачив свою школу,  серце стислося. Її будівля мала шрами – дверей і вікон не було, на стінах виднілися сліди від уламків, було чимало розбитого скла.

Та попри все вона вистояла. Сусідні школи були вщент зруйновані, і наша школа радо відкрила двері для інших дітей. Моїх друзів теж бракувало – більшість виїхала з батьками за кордон, і тепер замість галасливого двору я бачив пусті місця. Я почувався ніби в іншій реальності, де все знайоме, але зовсім інше.

Через постійні тривоги та «блекаути» сьомий клас ми навчалися дистанційно, а от восьмий клас – очно. Скільки було радості, скільки щастя знову побачити всіх однокласників та вчителів!

Цього року я випускник. Це слово завжди здавалося мені святковим і радісним, а тепер воно має для мене інший сенс – ніби новий етап починається не тільки в моєму житті, а й у житті моєї країни. З кожним роком я дедалі більше усвідомлюю, що означає бути українцем, бути частиною своєї країни, і яка відповідальність на нас, молодих, лежить попереду. Після закінчення дев’ятого класу я планую вступати до медичного коледжу. Це рішення я обдумував не раз, бо розумію, що попереду мене чекає складний шлях навчання і праці. Але вірю, що саме в цьому- моє майбутнє. Я хочу стати лікарем-реабілітологом, щоб допомогти нашим військовим і всім людям, які постраждали від війни, знову стати на ноги.

Мене надихає мужність тих, хто захищає нашу землю, і я мрію одного дня стати людиною, яка допомагатиме їм повернутися до мирного життя.

Попри війну, я планую залишатися в Україні. Я твердо вирішив будувати своє майбутнє тут, на рідній землі. Вірю, що кожен з нас важливий для відбудови України, кожен наш внесок – це крок до того, щоб повернути країну до життя. Я мрію бачити Україну сильною і незалежною, країною, де кожен буде мати право на щасливе і мирне життя. І хоча цей шлях непростий, я готовий пройти його, бо вірю  в нашу перемогу, в наших людей і в силу, яка живе в кожному українському серці.