Мені 56 років. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Усю окупацію працювала в приймальному відділенні лікарні. Графік – доба через три. Боялася, але ходила. По дорозі на роботу потрібно було перетнути три блокпости. Окупанти перевіряли вміст сумки. "Швидку" пропускали. Особливо страшно було, коли чекала машину, а наді мною літали снаряди.

Я мешкаю в центрі міста. Росіяни проживали неподалік, в адміністративних корпусах. Було страшно зайвий раз потрапляти їм на очі. Швидко ходила на базар. Одного разу прибігла, а в небі полихало. Щоразу, коли виходила з підвалу, бачила нові руйнування. 

Вісім місяців не було води. Росіяни дали на один місяць, а так – збирала дощову та набирала на нафтобазі. Там була черга. Повз нас літали снаряди, а ми стояли, бо потрібна була вода. Добре, що часто йшли дощі. Я досі роблю запаси води, бо боюся, раптом її знову не стане. 

Люди привозили з Херсона балони з газом. Тоді вони дорого коштували. Продуктів було мало, вони швидко псувалися. 

Люди повиїжджали. У будинку з восьми квартир залишилися я та ще одна сім’я. Було жахливо. Зачиняли під’їзди і носили з собою гроші та ліки. Боялися, що коли повернемося додому, то там нічого не буде. Дні народження святкували в підвалах. Робили торти з печива, перемазували його сметаною. Згодом стали пекти хліб. 

Росіяни продавали сонячні батареї. Я купила одну, бо треба було якось заряджати телефон, щоб зв’язатися з рідними. Зв’язок можна було спіймати лише неподалік від місця, де базувалися росіяни. Щоразу боялася, щоб вони не відібрали телефон. Вони забрали телефони у тих людей, які їздили за місто ловити зв’язок. 

Ще чутно вибухи з боку Херсона. Я інвалід третьої групи. Мені потрібно з’їздити в Миколаїв, щоб продовжити групу, а я боюся. Планую виїхати звідси, бо вже нерви здають через обстріли.