Мені 38 років. У мене є чоловік і троє дітей. Ми живемо неподалік від Тростянця Сумської області. Про початок війни я дізналася від чоловіка: він зателефонував з роботи. Чоловік працював в Охтирці. Не міг потрапити додому, бо підірвали міст. 

Ми живемо з батьками. У перший тиждень війни сиділи в погребі. Потім снаряд прилетів на наш огород. Ми злякалися, що можемо опинитися під завалами, тому перестали спускатися в погріб – залишалися в будинку, у коридорі. Виїхати не могли, бо у нас велике господарство. 

У середньої доньки після сидіння в погребі було запалення нирок. Коли змогли добратися до лікарні, її поклали під крапельницю. У старшої зуби боліли від холоду.

Через обстріли ми боялися виходити на вулицю. Було страшно за дітей. Стало легше, коли визволили Тростянець. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Хочеться бачити дітей щасливими, а не заляканими.