Марина Кликоцюк, 1 курс
Любомльський професійний ліцей
Викладач, що надихнув на написання есе: Литвинюк Тетяна Яківна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна –  це слово, що містить у собі багато негативного: страх, розпач, страждання,  втрату близьких, домівки, безсилля, злість, а разом із тим – зникнення  стабільності й нормальності життя. Війна – це страшний сон, від якого хочеться якнайшвидше прокинутися… Війна в XXI сторіччі… Це неможливо, нереально! Але це наше сьогодення. 

Тисяча днів війни –  це невимовний біль кожного, хто її пережив. Це час, коли дні тягнуться як роки, коли кожна мить може змінити життя назавжди. Війна –  це найжахливіше, що може бути у світі, і я ніколи не думала, що вона торкнеться моєї родини так глибоко.

Мій брат Дмитро – військовий. Він  із перших  днів війни добровільно поповнив лави Збройних Сил України. Брат не вагався ні секунди, коли країні знадобилася його допомога.

Для нього це був обов’язок перед рідною землею, перед сім’єю. Я знала, що ніякі вмовляння не змогли б вплинути на рішення старшого брата. Він завжди був і є великим патріотом. Дмитро – сильна й незламна особистість. Він просто не міг вчинити інакше. Але для нас, його рідних, це стало постійним джерелом тривоги. Ми дуже переживаємо за нього.

Щоразу, коли  чуємо новини з фронту, серця завмирають. Кожен телефонний дзвінок може принести як полегшення, так і страх. Інколи немає зв’язку. Ми посилаємо «смс-ки» та тривожно чекаємо відповіді «переглянуто».

Якщо переглянув – значить живий! Ми кожного вечора молимося. Батько  (а він священник) говорить, що молитви – це сильні обереги. Тому ми молимося,  аби  ворожа куля оминула палке серце брата й він повернувся додому живим та неушкодженим. Молитва дає нам сили для боротьби із зневірою, відчаєм… 

Попри цей біль, наша багатодітна сім’я не могла просто сидіти й чекати. Ми зрозуміли, що можемо зробити більше.  Наша родина  почала допомагати ЗСУ, поринувши у світ  волонтерства.

Ми плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, а потім  доєдналися до нашої місцевої організації, яку називають «Кондитерський батальйон». Усі разом ми печемо печиво для військових. Це  наш спосіб передати тепло та підтримку тим, хто щодня ризикує своїм життям. Печиво ми не тільки передаємо  на фронт, а й продаємо його, щоб зібрати кошти для воїнів. Наші випічки користуються  попитом, і ми змогли назбирати значну суму, яку використали для придбання машин для військових. Кожен автомобіль, який ми відправили на передову, був ще однією маленькою перемогою для нашої родини. Кожен солдат, який отримав нашу допомогу, був ще однією людиною, яку ми могли підтримати на фронті. Ця діяльність об’єднала нашу родину й допомагає переживати  важкі дні. Ми не можемо захистити мого брата на полі бою, але можемо допомогти іншим, таким, як він, щоб вони мали більше шансів повернутися додому живими.

Тисяча днів війни навчили мене багато чого. Я зрозуміла, що навіть у найгірші моменти людяність і підтримка можуть творити дива.

Війна розкриває і кращі, і гірші сторони людей. Але те, як ми разом долаємо труднощі, робить нас сильнішими. Наша організація « Кондитерський батальйон» продовжує свою боротьбу, продовжує пекти , продавати його, купувати машини й робити все, що можемо, щоб наблизити перемогу. Але найважливіше –  ми продовжуємо чекати й вірити, що  брат якнайшвидше повернеться повернеться додому.

Тисяча днів війни змінила нас усіх, але головне – не зламала наш дух. Знаю, що попереду нас чекає перемога. Але до неї ще дні війни…