Курнат Катерина, 9 клас, Смолінський ліцей №2 Смолінської селищної ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурла Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Того ранку, коли світ ще не знав про війну, я прокинулася з особливим передчуттям радості. Сонце ледь торкалося вікон, і все навколо здавалося спокійним, навіть щасливим. Я, наповнена планами на день, поспіхом збиралася до школи. Як завжди, мама ввімкнула телевізор, якраз йшли ранкові новини, але я майже не звертала на них уваги. Що нового можна почути зранку? Важливіші були мої думки про друзів та захоплюючий день, який попереду.

Прийшовши до школи, я помітила, що в класі було мало учнів. Це насторожувало. Всі говорили про війну. Не на уроці літератури чи історії, а справжню, яка змінила життя мільйонів.

Десь на третьому уроці пролунав дзвінок від тата. Його голос був суворим і тривожним: «Іди додому». У ту мить у мене серце зупинилося. Я одразу відчула паніку і не розуміла, що відбувається. Вдома мені повідомили - почалося повномасштабне вторгнення. В голові крутилося: "Це на три-чотири дні, і все швидко мине". Але дні тягнулися, перетворюючись на місяці, і реальність ставала дедалі важчою.

Мама, аби уберегти нас, вирішила виїхати за кордон. Це було найважче рішення для всієї родини.

Ми їхали з тривогою, кожен крок здавався кроком у невідомість. Я сумувала за татом, друзями та рідним краєм. Кожен день у чужій країні ставав випробуванням. Я навчалася, мама працювала, але щодня я благала її повернутися додому, до тата, до знайомих вулиць.

Нарешті, ми повернулися, хоча ситуація в країні лише погіршувалася. Наше селище залишалося відносно спокійним, тому дорослі вирішили, що діти мають ходити до школи. Тепер щоранку я прокидаюся і першим ділом перевіряю карту повітряних тривог. Це стало звичною частиною життя: ніхто не знає, коли знову пролунає сирена.

Якщо серед уроку протяжно дзвенить шкільний дзвінок, усі знають, що треба бігти в укриття.

Я швидко подорослішала. Кожна сирена, кожен тривожний дзвінок від рідних навчив мене цінувати життя. Я зрозуміла, що найголовніше - це мир та спокій, коли всі рідні поруч, а навколо не чути вибухів. Момент, коли мати може обійняти свого сина, а жінка - чоловіка, набув особливого значення. Ці прості речі стали для мене найбільшим скарбом. Адже життя  - це найбільший дар, який ми маємо. Ми повинні берегти його, цінувати кожну хвилину і тих, хто щодня ризикує всім, щоб захистити наші домівки.

1000 днів війни змінили мене. Я зрозуміла, що немає нічого важливішого, ніж простий мир. Тепер я живу з вірою, що одного дня цей мир до нас повернеться, і тоді ми нарешті зможемо знову радіти життю, без страху перед новим днем.