Васюк Софія, 11-б клас, Носівський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Чуєнко Ангеліна Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Тисяча днів терору, страху, убивств та сліз. Тисяча щоденних подвигів в ім’я незалежності, цілісності моєї Батьківщини.

Це не просто цифра. Це тисяча тисяч думок про рідних, про майбутнє, про життя. Це тисячна частина сімей, які так і не дочекаються з фронту рідної чи близької людини. Це умовна кількість дітей, які так і не стануть дорослими, бо навічно застигли в часі, відлетіли у засвіти, стали янголами.

За ці два з половиною роки я усвідомила, що життя із планами на наступний день без умови: «А якщо тривога…» було прекрасним. Війна змінила мене. Я вже не боюся відключень води чи світла, хоч раніше це було випробовуванням. Звикла до гудка тривоги, який чую щодня й щоночі і все частіше з оповіщенням про підвищений рівень небезпеки.

Для мене й моїх рідних, ровесників нормою стало те, що раніше було страхом.

У мирний час, переглядаючи фільми про війну, відчувала холодний піт на тілі, ронила сльозу за долями/ недолями героїв. А після татового: «Школа сьогодні відміняється… Війна…» реальні сльози, страх, розпач на тисячний день війни перетворилися на запеклу ненависть до ворога, на впертість і наполегливість у навчанні та відповідальність за виконання суспільних обов’язків. Хтось (у кого нема війни) дивується нашим можливостям. Ми таки змогли пристосуватись до життя, озвученого ревом сигналу тривоги, моторошним гудінням ворожих безпілотників і вибухами.

Та чи нормально це? Хіба нормою є, що молодь, яка ще не відчула всієї краси юності, зараз у лавах ЗСУ, а інша її частина думає про те, залишатись в Україні чи краще реалізувати свої плани на життя в іншій країні? Чи нормально, що в XXI столітті діти, які не знають життя без війни, малюють війну, що тато на фронті, що щодня треба спускатись в укриття чи підвал.

Чи допустимо, щоб доня співала над домовиною тата-Героя свою прощальну пісню? Чи допустимо, щоб батько, стоячи на колінах, просив прощення перед портретом загиблого сина на Алеї Героїв за те, що не вберіг? Чи нормально, коли дитя, що тільки-но зробило перші кроки, чеберяє з улюбленою іграшкою до місця вічного спочинку тата? Чи нормально, що тисячі не мають і цього місця, бо пропали безвісти?

І чи нормальним є те, що ми до всього цього звикли? Скажу: «Не нормальним!»

А що б я робила зараз, якби 24 лютого не пролунала сирена? Напевно, так би й продовжувала жалітись на «тяжке» життя. За день до повномасштабного вторгнення я хвилювалась за контрольну з алгебри й навіть подумати не могла, що вже завтра я мріятиму написати її.

Уявляєте, яким би було життя, якби день 24 лютого був звичайною датою? Я думаю, мої юнацькі роки були б сповнені мріями, веселощами, надіями й планами на майбутнє. Та замість цього мрію про те, аби не боятись за власне життя. Мрію, як і тисячі моїх ровесників, про буденні речі, які раніше були звичними: зустріти ранок, про міцний без перерв сон, про похід у театр або кіно без «антрактів».

Війна навчила мене цінувати не тільки своє життя, а й тих, хто поруч. Я зрозуміла, що реальність не зупинилась і моє завтра має бути! Як і в мільйонів людей моєї країни. Вірю, що ми маємо сили витримати біду, витерпіти випробування, бо «терпець… шліфує» (В. Стус), подолати ворога. Ми маємо вважати війну як страшенний і болісний досвід. Знаю, що День Перемоги буде гучним святом. День, після якого ми зможемо наздогнати втрачене.

Сподіваюся, що наступне покоління буде лише вчити історію війни, а не проживати її.