Я збиралася на роботу до школи, в нас саме мали бути навчання стосовно того, як діяти під час сигналу оповіщення. Мама зранку сказала, що чула десь якісь вибухи, але коли я переглядала соцмережі, у мене кров у венах схолола - введено воєнний стан та почалася повномасштабна війна.

Було страшно і не знала, що робити.

Перші місяці були дуже тяжкими в плані того, що ми живемо на межі з Херсонщиною. Були постійні обстріли. Треба було ходити на роботу. У магазинах були пусті полиці, бо в селище, куди могло прилетіти, боялися привозити товари.

Готівки в банкоматах не було, щоб отримати хоча б 100-200 грн, треба було вистояти кількагодинні черги.

Довелося стикнутися з гуманітарною катастрофою - у магазинах була нестача їжі. Не завозили продукти через те, що боялися везти сюди. Дякувати Богові ми мали запаси консервації, трішки круп, макаронів, борошно. Тому могли приготувати поїсти.

Тяжче було пенсіонерам. Але на той час ми всі намагалися допомагати один одному.

Зараз ми живемо разом з родиною. Робота у мене є. І була. Працюю у школі. Змінювати не збираюся, бо люблю свою роботу. Від самого початку війни ми вирішили, що будемо перебувати в рідному селищі. Втікати закордон ми не хотіли.

Я молилася і вірила, що наше селище вціліє, хоча щодня, щогодини ми чули вибухи, бачили ракети, літаки...

Мене приємно вразила згуртованість мешканців нашого селища. Ми допомагали один одному, волонтерили для ЗСУ, плели сітки, рили траншеї, вантажили пісок.

Ми були одним цілим. 

Про війну мені нагадує моя робоча сумка, яка стала тривожним рюкзаком. Вона досі стоїть із речами першої необхідності. І я не можу взяти її на роботу, оскільки вони є певним негативним тригером.