Я жила у Лиманському районі з двома дітьми. Молодшому було всього два рочки, коли почалася війна. Росіяни наближались кожного дня. Я не могла піти з дітьми в підвал - боялась, що нас завалить, і ми там помремо. Тож доводилось ховатись між двома стінами. Я брала дитину на руки та бігла, коли починався масований обстріл. Бомби скидали з літаків – це було найстрашніше. Я була на межі нервового зриву. Вирішила піти в укриття до шкільного підвалу. Там ночували.

Кожного разу, коли йшла з дому, прощалась назавжди, бо не знала, чи повернусь.

Одного такого дня до мене приїхав друг та запропонував виїхати. Я погодилась, хоча це рішення мені далося дуже важко. Зібрала речі за один день, зранку завантажили все, що могли, та поїхали с рідного села назавжди. Дорогою нас обстрілювали, я була за кермом, гнала машину як могла.

 Доїхали до Новомосковська, там переночували. У готелі наче для нас був останній вільний номер. Наступного дня поїхали до Полтави. Зараз винаймаємо будинок, працюю по господарству. Я дуже хочу додому.

Наше село визволили ЗСУ, але повертатись туди поки що зарано через обстріли. Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться. Я мрію відновити сімейний бізнес, аби забезпечити гідне життя своїм дітям.