Євтушок  Анна, 9 клас, Нововолинський ліцей №6 Нововолинської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кутасевич Валентина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок…Зимовий ранок…24 лютого 2022 року о четвертій годині ранку сталася подія, яка сколихнула весь світ. Дуже добре пам’ятаю цей початок дня, який залишиться у спогадах кожного українця. На жаль, уже майже три роки, як злощасна, жорстока війна порушила спокій мирних жителів, які до трагедії жили добре, весело, щасливо, безтурботно… Як же довго та нестерпно важко ми терпіли останніх тисячу днів, пройшли чимало випробувань, котрі змінили нашу свідомість повністю.

Коли почалась війна, я була звичайною шестикласницею, яка мріяла про щасливе та безтурботне майбутнє. Вперше, коли дізналася з новин та від батьків про ситуацію, не вірила, що це насправді відбувається.

Всі були такі налякані, що не знали, як діяти далі. Але на захист рідної землі стали і дорослі, й малі. Адже всі можуть приносити користь, наближаючи перемогу. Я вважаю, що найперше потрібно допомогти тим, хто не може, кому важко подбати про себе, особливо людям похилого віку. А також маємо багато героїв, які назавжди залишаться в нашій історії. Це тринадцять молоденьких випускників ліцею, які споглядають із Меморіальних дошок, встановлених на фасаді закладу. Як невимовно боляче, що вони загинули під час виконання бойового завдання, захищаючи нас і територіальну цілісність України.

Стараємось, у знак вдячності, щоб біля їхніх портретів завжди були живі квіти.

Із власного досвіду можу ще навести вражаючий приклад, який викликає великий біль у душі. Коли тільки почалося повномасштабне вторгнення, мій дядько пішов воювати за наше щасливе життя. Він завжди спілкувався з нами, але сталося так, що перестав виходити на зв’язок два дні. Його батькам сказали, що солдат пропав безвісти. Мати сильно плакала та надіялась, що син живий, але зранку їй повідомили, що воїна не стало.

Хочу цим сказати, що потрібно берегти близьких людей, проводити з ними більше часу та менше ображатися.

Допомагаючи іншим, я зрозуміла, що навіть у найбезпечніші та найтемніші часи люди можуть об’єднуватися заради спільної мети. Адже не тільки дорослі наближають перемогу, але й участь дітей теж досить важлива. Вони часто малюють малюнки, роблять браслети, беруть активну участь у заходах, ярмарках, збирають кошти, які волонтери відправляють на фронт. Також зараз багато відомих поетів складають вірші, пісні про наших воїнів, щоб, коли прочитає солдат, йому хоча б трохи стало легше на душі.

Зараз починаю замислюватися над своєю роллю в цьому житті, а головним завданням вбачаю на даний момент- це добре вчитися.

Найбільша мрія, яку хочу здійснити після закінчення цієї жахливої історії, - це зустрітися зі своїми родичами, братами і сестрами, яких не бачила вже більше двох років. Оглядаючись назад, на ці 1000 днів війни, розумію, що цей шлях не був легким. І хоча війна триває, вірю в те, що  ми разом здолаємо всі труднощі і відбудуємо зруйновані міста й села. Адже ключі до успішної перемоги - це спільна робота, взаємна підтримка та взаєморозуміння.