Мені 62 роки. Я 33 роки пропрацювала у Селідовській школі. Коли у 2014-му була війна, у мене виник сильний страх і за дітей, і за онуків, тому я вийшла на пенсію за вислугою років. 

З нами жив онук. 24 лютого вранці зателефонував його класний керівник, а ми вже до того прочитали все в новинах. Це було жахливо. Ми цього не очікували. Діти не пішли до школи. Я дуже хвилювалася і за себе, і за родину, за онуків. А через два тижні ми виїхали до міста Дніпра і два роки там жили. Потім донька залишилася там із онукою, а я ненадовго повернулася додому до чоловіка.  

У перші місяці ми взяли довідки переселенські, і я жила в Дніпрі - доньці допомагала з малою дитиною. Там можна було брати гуманітарну допомогу. Дякуємо за те, що приділяли увагу цьому. Коштів не на все вистачало, бо треба було багато платити за квартиру, яку ми орендували. А чоловік залишався вдома, в Селідовому. І тільки недавно, в серпні, приїхав сюди. 

Там у нас були часті вибухи та прильоти в будинки. За одну ніч у Селідовому всі дитсадки розбили, школу нашу розбомбили.

Дуже тяжко про це говорити. Люди загинули. Щодня - великі втрати, великий жах. І дуже хочеться, щоб це скоріше закінчилося.

Дуже хочеться, щоб війна скоріше закінчилася. Мріємо більше про дітей та онуків: щоб у них доля гарна була, щоб не чули цих вибухів, щоб хоча б вони життя прожили добре.