Село окупували, але я не виїжджала до останнього. Не було води та світла. Дуже тяжко було все це пережити. Мій чоловік пішов на війну, я за нього хвилювалась. Прилітало скрізь, щодня тривали мінометні обстріли.

Найбільше мене шокувало, що росіяни ходили по селу озброєні.

Продукти у мене були. Воду ми набирали у криниці. Страшно було дивитись смерті в очі, коли окупанти до нас заходили. Я боялась за дітей. Моїй доньці був 21 рік. Ми виїхали на машині з рідними. Зараз я живу в Запоріжжі - тут буває страшно. Для мене єдина радість, коли чоловік приходить у відпустку. Я нікуди не хочу далі їхати. Що буде, те й буде. Нехай війна закінчиться. Я хочу, щоб мої діти жили у спокої.