В окупації людям було дуже страшно. Тривали обстріли, не було води, світла й газу. 

Перший день війни застав мене вдома. Зранку я почула вибухи, а згодом у новинах дізналася, що почалася війна. У селі почалися бойові дії. Їхала військова техніка, а люди ховалися. Я закривала вікна. Було страшно, але якось пережила цей день.

Світло зникло відразу, і протягом десяти місяців його не було.

Води теж не було, доводилося шукати паливо для генератора і качати воду. Коли я була в окупації, російські військові приїжджали і набирали нашу воду, якої не вистачало всім.

Найбільше мене шокувало те, що постраждали діти. Щодня по селу стріляли касетними ракетами.

Я постійно хвилювалася, щоб ніхто не постраждав. Моя мама з сестрою жили в Чорнобаївці і приїхали до мене. 

Я намагалася менше виходити на вулицю, щоб окупанти мене не бачили. 

Іноді росіяни приходили за водою, і це викликало сильне занепокоєння. У дочки стався психологічний стрес, вона стала більш агресивною.

Я хочу й надіюся, що війна скоро закінчиться. Хочу, щоб мої діти жили в мирі, ходили до школи і навчалися. Я чекаю миру і молюся, щоб він настав якнайшвидше.