Доля Наталі Журби виявилася такою, що під час війни вона завагітніла. Але чоловік помер від страшної хвороби, залишив Наталію з двома дітьми. Зараз вона живе у мирному місті, хоча мріє повернутися додому.

У перший день війни я знаходилась у місті Стаханов, була у декретній відпустці зі старшою донечкою. Водила її тоді в садочок. Зранку чоловіка на роботу відправила, дитину повела в садочок, а сама додому йшла. Коли вили сирени по всьому городу, коли було сказано, що можливий обстріл, я дуже злякалась за дитину і побігла в садочок її забирати. Одразу думки – а що з чоловіком? А як батьки? Як це так, якщо ми зараз будемо у різних містах, як ми зустрінемось знову? Це було дуже жахливо і страшно.

Військові дії я не бачила як такі, а військових, які захопили наш город, бачила. Як і велику військову техніку, таку потужну – гаубиці, пушки, вантажівки…

Ми з родиною турбувалися за те, щоб якщо буде якийсь обстріл – щоб ми друг друга не погубили. Зв’язку зовсім не було, він обривався. Чоловік мій казав, що треба вивезти мене з міста, бо дитина мала – не дай бог десь гупне, то щоб вона не чула.

У нас обстріл був за городом. Як раз Первомайськ обстрілювали. А ми жили на окраїні міста: поля-поля – і Первомайськ. Все дуже близько, таке враження, що ось за домом, міни вибухають. Земля здригалася, танки їздили під вікнами.

В цей час у мене була бажана друга вагітність. Був страх за те, що щодня нам говорять про евакуацію, ми не знаємо, куди бігти, ховатися, а я очікую дитину. Що буде далі – мені страшно.

Чоловік за мене теж піклувався. Ми виїхали сюди, в зелений коридор, бо у нас машина була, і ми причепилися до колони, яка вирушила до Харкова. Ми мали їхати у Харків і там у наметовому містечку жити. І у нас біля Краснореченського ламається машина. Я говорю, що у мене тут є хата дідуся. Ми сюди приїхали, в цю хату, і тут залишилися.

Потім, у 2017 році, мій чоловік працював на електростанції. Він залишився у Стаханові, а ми залишились тут. Тобто сім’я була розбита, дитина з папою бачилась по Інтернету.

Він старався приїжджати до нас, раз у три тижні на вихідні. Але у нього виявили онкологію. Я йому сказала, щоб він приїхав сюди, до Харкова – у нього там рідні, спеціалісти сильні. Перевезла його у грудні 2016 року у Харків. Там йому поставили остаточний діагноз – рак крові. У 2017 році він помер. У мене залишилось двоє дітей на руках, меншій дочці на той час не було ще двох рочків.

Дуже хочу повернутися додому. Там залишилося все для нормального життя.