Щирук Ярослав, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Засімович Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен українець пам’ятає той лютневий ранок 2022 року, коли життя різко розділилося на "до" і "після". Я був у 9 класі й мої повсякденні проблеми здавалися важливими, як і в будь-якого підлітка. Та коли на нашу землю впали перші ракети, все змінилося. Звичні мрії та плани стали другорядними, а в повітрі почала витати тривога. Ніхто не знав, що буде завтра. Усе виглядало таким незвичним і химерним, ніби це сон, із якого важко прокинутися. Мене розбудив батько зі словами "Війна почалась" і ми, не гаючи часу, одразу поїхали до дідусів і бабусь.

Перші дні війни були найбільш запаморочливими. Звичний ритм життя перервався, і ми опинилися в світі, де кожен новий день приносив новини про бойові дії та руйнування.

Люди злякано ховалися в укриттях, сподіваючись на краще, але не знаючи, чого чекати. Моя сім’я також намагалася пристосуватися до нових умов: ми майже не виходили з дому, уважно слухали новини і, як і більшість українців, постійно перевіряли, чи є загроза.

Для Вінниці, хоча вона не стала епіцентром бойових дій, тривога завжди була присутньою. Повітряні сирени стали частиною нашого повсякденного життя. У перші дні було важко зрозуміти, як жити далі.

Місто було спустошеним, і люди не знали, що робити. Однак поступово, крок за кроком, ми почали адаптовуватися до нових умов. Ніхто не звик до війни, але ми знайшли спосіб жити під її постійною загрозою.

За ці майже 1000 днів багато що змінилося – не тільки навколо, але й усередині кожного з нас. Люди, які раніше здавалися далекими, стали ближчими. Взаємодопомога стала невід’ємною частиною нашого життя. На вулицях мого міста стали з’являлися волонтерські пункти, де збирали допомогу для військових і біженців. Люди приносили їжу, одяг, ліки, бо розуміли: від кожного залежить доля нашої країни.

Вінниця стала важливою опорою для тих, хто потребував допомоги. Своїм прикладом вона показувала, що навіть у найважчі часи можна зберігати людяність і силу духу.

Мені також довелося змінити свій підхід до навчання й життя загалом. Спочатку було складно зосередитися на уроках, коли за вікном тривожна реальність, але поступово я зрозумів, що освіта – це моя зброя в цій боротьбі. Ми продовжували навчатися, навіть у таких умовах, часто дистанційно. Вчителі намагалися підтримувати нас, хоча й самі були налякані. Та в цьому ми всі були рівними – і це згуртувало нас як ніколи.

Щодня ми думали про те, що буде далі: чи повернуться наші друзі й рідні, які покинули країну, чи буде наше місто в безпеці, чи закінчаться ці жахливі бойові дії. Війна стала випробуванням на міцність для кожного з нас.

Але водночас вона відкрила в людях такі риси, про які ми, можливо, навіть не здогадувалися. Сила волі, бажання допомагати й не опускати руки стали ключовими якостями кожного українця.

Зараз ми всі живемо з розумінням того, що війна – це не лише фронт і зброя. Це також боротьба за збереження себе й тих, кого ми любимо. Я зрозумів, що життя продовжується, незважаючи на всі випробування.

Майже 1000 днів війни змінили моє бачення майбутнього. Раніше я думав лише про власні плани – про вступ до університету, про кар’єру. Тепер я бачу, що моя країна також потребує від мене багато чого. Україна більше не є просто місцем, де я живу; вона стала частиною моєї особистої історії, і я хочу бути частиною її відродження після війни.

Наш народ уже довів свою стійкість, і я вірю, що після війни Україна буде ще сильнішою.

Я сподіваюся, що після перемоги ми всі зможемо будувати нове життя, засноване на тих уроках, які дали нам ці важкі часи. Ми навчилися підтримувати одне одного, цінувати свободу й боротися за справедливість. Це цінності, які ніколи не забудуться.