Паславський Руслан, учень 8 класу
ОЗ-«Вікнянський ЗЗСО І-ІІІ ступенів»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Фенюк Юлія Степанівна

Війна. Моя історія

Історії ж бо пишуть на столі,
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі …
Ліна Костенко

Моя рідна земля вже цілий рік здригається від ран, від вибухів, від болю. Інколи не можу зрозуміти, чи це справді відбувається з нами, з моїм народом. Ніби жахливий сон , який чомусь не може закінчитися.

Війна…Скільки гіркоти , самотності та смерті несе це слово. Це руйнівна сила, що приносить страждання і душевну порожнечу.

Кожен з нас приходить у цей світ для любові, добра , а війна суперечить людському розуму. Це жах, який ніхто не зможе виправдати, це тисячі загублених людей.

Війна в Україні для нас всіх стала великим викликом. Над нашими головами летять ракети, щодня чуємо вибухи. Під час повітряних тривог ми змушені шукати укриття з неподоланим відчуттям страху. Наші серця сповнені болем та переживанням.

Перебуваючи на Буковині, часто згадую своє село Преображенку Запорізької області. Рідне село, де пройшли мої найкращі дні життя. Моя річка Кінська , де ми з друзями проводили майже всі теплі дні. Моя вулиця, мої товариші, мої рідні… В одну мить це все зникло… У моє село війна прийшла несподівано, увірвалася у кожний дім, принесла багато горя та сліз.

Перші дні війни були жахливими: страх, жах, страждання, смерть, втрати… Настав момент, коли фільми жахів вже здавалися не страшними. Куди страшніше ставало те, що відбувалося навколо нас. Вибухи, вибухи… один за одним. Цілий день та ніч мокрий холодний підвал… З часом ми, діти, почали звикати до вибухів і до тих умов, в яких довелося жити. Не могла звикнути тільки моя мама. Мені здається, що найбільше з усієї сім’ї саме вона переживала ( зовсім не спала).

Тепер розумію, вона боялася втратити нас.

Думаю, кожен у цій війні герой. Моїм героєм є батько. Саме він зміг під обстрілами вивезти нас. Це були страшні дні, які, здавалося, ніколи не закінчуться. Мій батько – слюсар-волонтер . Разом із товаришами він часто їде на передову: везе солдатам все найнеобхідніше. Під обстрілами, не зважаючи на великий ризик, вони доставляють техніку, яку ремонтують. Цілу зиму тато зі своїми друзями працювали над буржуйками, причепами для машин, які також відвозили у зони бойових дій. Коли він повертається, то завжди мовчить. Я бачу біль та страждання в його очах. З кожним днем у нього з’являється все більше сивини. Тато не любить розповідати про свої поїздки, просто мовчки довго-довго дивиться на нас із сестрою. Знаю, він проходить через жахливі випробування, але проходить їх з гідністю і хоробрістю.

Моїм героєм є і мій дідусь, який не полишив рідного села, який між обстрілами доглядає у теплиці квіти. Він каже, що у них також є душа. Вони вміють віддано любити людину, яка не шкодує праці та часу, щоб за ними доглядати. Навколо вибухи, війна… а дідусь поливає квіти.

Сьогодні сотні таких людей, як мій батько, дідусь, як мій брат, який воює з перших днів війни, виборюють нашу волю та право обирати власне майбутнє. Український народ платить найвищу ціну за захист нашої землі.

Не можу зрозуміти, хіба не має відповідати перед Богом та людьми той, хто взяв на себе право вершити Божий суд, власною волею розпочавши війну, закатувавши, знищивши тисячі людей. Нашим ворогам не важливо яким чином, але вони прагнуть знищити мій народ, його мову , культуру.

Щодня молю Бога, щоб закінчилась війна, щоб ми повернулися до рідних домівок, щоб кожного солдата живим побачила мати. Мрію, щоб найближчим часом моя країна встала з колін та стала рівною серед європейських держав. Вірю, ми будемо вартими своєї правдивої історії, яку пишуть наші батьки, станемо гідними пам’яті наших прадідів.