Сухоручкін Олександр, 11 клас
Брагинівський ліцей Брагинівської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ломова Світлана Станіславівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово мені знайоме. Я читав твори, дивився відео, слухав розповіді прабабусі. Я розумів, що це жахлива трагедія, яка несе біль, смерть, сльози, страждання. Коли переглядав кінофільми, мене лякали звуки сирени. Я бачив, як люди бігли до бомбосховищ, як здригалася земля. Це був фільм, і події відбувалися колись  та десь, і я навіть не міг уявити, що таке жахіття прийде на мою землю.

2022 рік…Зима… Запоріжжя, моє рідне місто, живе, працює, вчиться, 
радіє, планує…Життя вирує, бо мені 13 років.

23 лютого ми з другом повертаємося з тренування, будуємо плани, чекаємо завтрашній день і нові зустрічі.

24 лютого …Чую тривожний голос мами: «Синочку, війна!» Я не розумію маминих сліз, але відчуваю, як холод охоплює тіло. Якась чорна пітьма пройшла крізь мене. Мама намагається опанувати себе, дати пораду нам, дітям, щоб ми не панікували, але я усвідомлюю, що щось страшне коїться навколо. Я іду купити води. Мене охоплює тривога, що буде далі та коли  це все скінчиться.

Величезні черги в аптеках, магазинах, почалася метушня, люди згрібали з полиць абсолютно все. Перші  місяці були жахливими (боляче згадувати), адже  майже весь час ми проводили в підвалі або в коридорі, мало спали, погано харчувалися, не могли приймати душ.

Цей час змусив мене зрозуміти цінність таких простих речей: дружня сімейна  вечеря, здоровий  сон у теплому  ліжку, приємна розмова зі знайомими. 

Прильоти по моєму місту були жахливими,  це - неймовірний страх, адже ти розумієш, що твій будинок не захищає ніякий невидимий купол. З часом навіть до такого звикаєш. Важко було  дивитися на мою сестру, якій на той момент виповнилося  вісім років, її перелякані очі насторожували мене (зовсім дитина),а батьки не завжди були поруч. 

Час швидкоплинний. Ми переїхали з сестричкою до бабусі на Дніпропетровщину. З часом я адаптувався до життя в нових умовах, можливо, через те, що живу в досить безпечному місці, де війна не така помітна.

Щодня, вмикаючи вранці новини, стежу за подіями, які відбуваються на фронті, бо на бойових позиціях у мене є особисті герої цієї війни-мої батьки. Мама, яка присвятила шістнадцять років життя медицині,з перших днів війни стала військовим медиком. Тато вирішив у цьому  році поповнити ряди захисників рідної України й бути поруч з мамою. Вони не переклали відповідальності на інших за майбутнє своїх дітей, бо нам, мені та сестричці, ще жити на цій землі: «Якщо не ми, то хто?»

Батьки вчинили правильно, горджуся їхнім вчинком. Але щодня хочеться бути поруч із ними, бачити щасливою маму, сміятися, радитися з татом, будувати плани.

Я щоночі прошу Бога, щоб вони швидше повернулися живими й здоровими додому, щоб їх оминули  кулі. Прошу Всевишнього, щоб припинилося це кровопролиття. Пишаюся всіма українцями, які, розуміючи ризики, взяли до рук зброю та стали на захист нашої держави.

Я громадянин України, а на даний момент звичайний випускник. Моя мрія-успішно скласти НМТ, вступити до університету. Мрію стати лікарем, як моя матуся. Знаю, що потрібно докласти багато зусиль,  щоб отримати бажане. Я реалізую задумане, мої батьки варті гідного сина. 

Розтерзана, але нескорена Україна, яка палає в пожежищах, здригається від вибухів бомб, світить  ребрами зруйнованих будинків буде відбудована, встане з колін, забуяє повноцвіттям!