Ганна Мельниченко, 9 клас, Олексіївський ліцей ПСР

Викладач, що надихнув на написання есе – Федько Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Донедавна я бачила її в фільмах, вивчала на уроках історії… Та раптово вона увірвалася в моє життя, як і в життя мільйонів українців. Я ніколи не могла подумати, що це може статися зі мною, з моїми близькими та всіма нами. Начебто так безглуздо в 21 столітті воювати, знаючи попередній досвід, наслідки.

Перші дні після початку агресії відчувалися, як страшний сон, з якого хотілося якомога скоріше прокинутися та ніколи не згадувати.

Постійно поставало питання: «Невже є такі люди, яким байдуже на всі загублені долі, життя?». На початку війни більшість моїх близьких людей задля безпеки вирішили покинути країну. Я навіть не усвідомлювала: реальність це чи ні. А згодом розпочалися обстріли міста, біля якого ми живемо, і тому кожного дня моя сім’я спускалася до погребу, чуючи страшні звуки градів. І все ж сподівалися, що лютий ворог отямиться, що людство жахнеться від тої трагедії, яка розгортається в самому серці Європи, у цивілізованому світі. Але, на жаль, ні…

Ось уже майже три роки росіяни знищують мою прекрасну Батьківщину, добрих та миролюбних українців.

Новою раною на серці впечатується кожне знищене місто, кожен новий стяг на кладовищі, під яким спочиває загиблий воїн. Пекучим болем відгукується кожен погляд на колись мальовничу Олексіївську затоку: місце нашої сили, відпочинку. Улітку вона гамірна від радісних криків дітей, які зранку до вечора купалися, ловили рибу. Ми надихалися її неймовірними пейзажами. Після підриву Каховської ГЕС зміліла, ледь животіє. Вона є беззаперечним доказом варварства росіян.

Моє мальовниче село, славне своєю козацькою історією, знаходиться в зоні бойових дій.

Ми щодня чуємо звуки вибухів, сигнали телефонів цілодобово сповіщають про небезпеку. Вулиці пусті та мовчазні. А на зранених снарядами, понівечених будинках, немов пластир, світяться свіжі латки.

Я розумію, що, як раніше, уже не буде. Цей негативний досвід у моєму серці закарбується назавжди.

Уже не повернуться дні мого дитинства, які я, як і тисячі українських дітей, могла прожити щасливо: кататися на роликах, їздити на екскурсії, ходити в гості до друзів… Дивитися в небо, милуючись хмаринками, а не відшукуючи дрони.

Дорослі, благаю, зупиніть війну! Нехай знову наступить мир на нашій стражденній землі, «щоб той, хто любить рідну землю, не лив за неї сліз даремно. Чоловіки б у полі працювали, і шовк, співаючи, жінки звивали» (Ду Фу).