Антонюк Злата, 9 клас, Попівська гімназія №1 Карлівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Антонюк Оксана Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Особисто моє життя і життя всіх українців поділилося на «до» і «після» 24 лютого 2022 року… Перші новини, звернення Президента України та перші обстріли українських земель — усе це здавалося страшним сном і відчуттям того, що я прокинуся і все буде, як завжди… Але, як раніше, ніколи вже не буде. Паніка, стрес, нерозуміння – це саме ті відчуття того жахливого дня, які знайомі всій нашій країні. Я живу в невеликому селі на Полтавщині, тому мені було трішечки легше, бо ми не так різко відчули на собі весь жах обстрілів і бомбардувань. Але страшні затори із сотень машин, які проїжджали біля подвір’я, а в них люди, які тікали із рідних домівок — усе це виглядало як сон, найгірший кошмар, але це була, на превеликий жаль, жахлива реальність. Перші тижні я майже не виходила з дому, було страшно сходити навіть в магазин по найнеобхідніше. Кожен раз сльози, паніка під час польоту вертольоту, звуку пострілів, які було чутно з Харківської області, бо моє село знаходиться доволі близько. Із батьками облаштовували погріб, збирали тривожні валізи про всяк випадок, спали одягнені, щоб можна було швидко втекти. Часто розмовляла по телефону з сестрою та маленькою племінницею, бо дуже хвилювалася. Водночас зрозуміла, що ми стали згуртованішими:

у сільському клубі, у школі збиралися односельці і плели сітки та робили окопні свічки, збирали продукти, одяг для біженців, для солдат у шпиталь, на передову, робили для воїнів запаси сушених фруктів, горішків. 

Коли минуло близько двох місяців, тривожність, як і до сьогодні, не зникала. Відволікаючись від поганих думок, малювала картини, дивлячись довоєнні українські серіали і розуміла: наскільки ми були щасливі раніше, не підозрюючи цього тоді.

Потім з’явилися домашні улюбленці – двоє маленьких грайливих кошеняток, які теж були «біженцями» із Харкова, і з якими проводила дуже багато часу. Це був подарунок батьків, щоб було трішки веселіше і не так страшно.

Намагалася максимально не нервувати, але все ж таки перегляд новин, жахливі цифри померлих і постраждалих, розбомблені села і міста, не давали такої змоги. І ось прийшло літо, але вже не було так радісно, як раніше, у минулому житті, прийшли канікули, яких колись із нетерпінням чекала, а зараз вони не були веселими. Настала осінь, вчитися було нелегко, повітряні тривоги лякали.

Перший блекаут, коли не було ні світла, ні води, ні зв’язку. Неможливо було дізнатися новини і цей стан не розуміння, що буде далі, спочатку лякав.

Потім почали постійно вимикати світло, робити уроки були дуже складно, навіть прийняти душ було цілим випробуванням, рано темніло і ліхтарики стали доречними, тож навіть домашні завдання виконувала під ними. Але розуміння того, що ми вистоїмо, виживемо, що ми сильні — ніколи мене не полишало. А далі рік… Цілий рік боротьби, морально була розбита, усі мрії та плани рухнули. Загадувати наперед не можна, бо не знаєш, що буде далі. Радості майже не відчуваєш, наче стерли емоції, речі, які в минулому житті були звичайними, зараз мають іншу суть. Але як би важко не було, продовжувала навчатися, брала участь у різних конкурсах, виступала на благодійних концертах, щоб хоч якось своїми силами допомогти нашим захисникам, які боронять рідну Україну. І знову школа, вже якось увійшли в звичку повітряні тривоги та укриття.

Але хіба це нам важко? А як їм там, на «передку?!

Віра і впевненість у тому, що це все скінчиться, горить в середині вогником надії. Я пишаюся своїм народом, який попри все залишається незламним. Мрію, щоб закінчилася ця клята війна, щоб не плакали і не гинули діти, щоб наші воїни повернулися додому і нарешті настав довгоочікуваний мир! Бо у мене, як і у кожного українця, одна мрія – Перемога. Я впевнена: кожен із нас ще пройде свій шлях, що ми проживемо ще не одну тисячу днів, але днів щасливих і без війни!