У мене є відеощоденник. А коли зникало світло, я записувала події у блокнот. Хочу поділитися ним з вами.
До війни, оскільки мій син аутист, він навчався в спеціалізованій школі, у Балаклії. Мій племінник теж аутист, він навчався в спеціалізованій школі у Харкові. Мій син себе обслуговує, тому лишався на п’ять днів на пансіоні. А племінник себе не обслуговує, і сестра сидить під кабінетом, виконуючи обов'язки тьютора.
Доки була жива наша тітка, сестра і племінник жили у неї в Харкові, на Салтівці. За пів року до війни тітка померла від коронавірусу. Отже сестра з племінником їздили до школи три рази на тиждень, більше не витримували. Моя племінниця навчалася в загальноосвітній школі в селі, де ми проживали.
О четвертій вставали, збирали сумку, одягали племінника, ланч. Сестра йшла на електричку, а я переводила будильник і спала ще дві години. В дні, коли я відвозила або забирала сина зі школи, вставали всі, одягалися, збиралися до школи і в дорогу.
24 лютого 2022 року
Як звичайно, зібралися в дорогу, і поїхала сестра з племінником до школи. Я лягла подрімати. Не минуло і 20 хвилин, як мені телефонує мама і каже, що війна, біжи по сина. Я телефоную сестрі. Вона каже, що Балаклія вся палає і грохоче. Вона повертається.
Я одягаюся і вилітаю на вулицю. Холодно, мороз. На луках зустрічаю сестру і віддаю ключі. Біжу далі. Вибігаю на дорогу і чую, як електричка, якою мала їхати сестра, поїхала на Харків. Це був останній поїзд на Харків через нашу місцевість. Сестра потім себе довго картала, що не поїхала ним і не вийшла в Балаклеї – їй було б легше забрати мого сина.
Я бігла дорогою, зупиняла кожну машину (їх було більше пів сотні), але жодна не зупинилася. Пробігла п’ять кілометрів до сусіднього селища на автобусну зупинку, але автобуса не було. Запитала, чи не пішов раніше. Мені відповіли, що його взагалі не було.
Кума дала мені номер таксиста. Він сказав, що буде їхати після обіду, погано себе почуває. Ще три таксисти сказали теж саме. Я пробігла ще два кілометри, і нарешті, мене підібрали. Їхали повз заправку. Я побачила там усіх, кого намагалася зупинити.
Мене підвезли в передмістя Балаклії. На зупинці стояло дуже багато народу. Поряд військові склади і сильний гуркіт. Клуби диму. Я запитала людей, чи ходять автобуси. Ні. Завжди в цьому місці було багато таксистів, а коли я приїхала, не було жодного. Зв'язок зник.
Я сказала, що піду пішки. Люди жахнулися – бігти треба 10 кілометрів. Я побігла. З міста виїжджала військова техніка і перекривала всі дороги. Я запитала військового, чи повернуся я додому цією дорогою. Відповів: «Не знаю». Я пробігла два кілометри, і мене підібрав поліцейський, довіз під саму школу. Коли забігла в школу, я не могла вимовити жодного слова.
Забрала сина і всі його речі. Це була наша третя евакуація, поперед вибухали склади. Попередні евакуації я викликала таксі, і ми їхали додому. Я телефонувала на дев’ять номерів. Глухо. Зателефонувала старості села. Він порадив іти в місто – нас направлять у бомбосховище.
Я повернула до міста. В п’яти кілометрах перед нами пролунав вибух. Я повернула і пішла обхідною дорогою додому. 30 кілометрів. Я пройшла два кілометри і мене зупинив поліцейський. Він зупинив машину, і нас підвезли шість кілометрів до повороту. Люди із Чугуєва.
Зателефонував батько, сказав, що забрати нас нікому, шукає далі. Я почала переходити дорогу на повороті і ледь встигли відскочити назад. На нас летіла військова техніка. Перейшли дорогу, на повороті зупинився мікроавтобус. Виявилося, це баптисти вивозили з Балаклії прихожан. Завезли нас в село Щурівку. Додому 14 кілометрів.
Із Щурівки нам довелося півтора кілометри вертатися на трасу. Зателефонував батько, сказав, що нас зустрінуть бричкою. Я увімкнула навігатор і пішла.
Через два кілометри дуже низько пролетів винищувач – син злякався і знепритомнів. Я його привела до тями і ми пішли далі.
Через чотири кілометри незрозуміла військова техніка летіла прямо на нас. Дорога жахлива, не кювети, а обриви і дві тоненькі тополі. Я посадила сина під тополі і загородила собою.
Пішли далі, пройшли два кілометри – зник зв'язок. Далі йшли всліпу. Через 30 хвилин нестерпний гул. Я обняла сина, затулила йому вуха і притиснула до себе, щоб нічого не бачив. Над головою пролетіла ракета і ззаду, в місті, піднявся чорний клуб диму. Через декілька секунд почула вибух. Син блідий, але в свідомості. Напоїла, пішли далі.
Через два кілометри нас підібрала бричка і довезла до самої хати. Виявляється, за цей час сестра зібрала всі торби – «тривожні валізи», виматюкала старосту, директора школи… Я приходила до них і просила прийняти сина в місцеву школу. Мені розповідали, то у них немає бази, то не знають, як його вчити і так далі.
Син, коли приїхали, поїв і ліг спати. Не прокидався півтори доби. Я з сестрою підготувала підвал і лягла спати. Спала дві доби. Коли прокинулася, намагалася зробити максимум роботи. Через чотири дні на луках були прильоти вночі, а вранці приїхали окупанти.
16 березня 2022 року
Саджаємо імбир і батат. Прохання прогнати росіян. 26 лютого, за планами посадкових робіт, повинні були запускати теплицю. Таким чином, ми залишилися без помідорів, перцю і баклажанів. Я, записуючи відео, сказала фразу: «А люди невгамовні. Ми агрономи, ми, мабуть, під обстрілами будемо садити парники». Власне, надалі так і вийшло.
22.03.2022
Закінчилася олія.
24.03.2022
Хтось постійно гепає у хвіртку. Вчора ввечері бачили двох окупантів, ішли по нашій вулиці. Виглядати, хто стукає, боїмося. Ліда понесла Кочмалам сушку. Боюся витикнутися. Раптом біля хвіртки почали стріляти із автомата в повітря. Ми з дітьми залетіли під ліжко і сиділи там години дві.
26.03.2022
Мій дядько був у полоні окупантів. Копав окопи.
Було два залпи з танку, приземлилися трохи вище, за нашою вулицею. На вигоні.
28 03 2022
У нас була невеличка одноповерхова хата. Дуже низько майже щодня пролітали над хатою винищувачі і ракети. Через це сильно пошкодився димар, у той день лише сильно потріскався. Тож гаряченький супчик ми їли один раз на день. Світло було, але дуже слабкого вольтажу через те, що окупанти перебивали лінію, а резервної вистачало лише на холодильник і лампочку. Доводилося готувати лише на грубі.
28.03.2022 Ранок
Коли вигрібали в саду, почула далекий вибух. Я вирішила, що це сталося в Балаклії. Сестра підбігла і потягла до хати. Лише в будинку розповіла, що прямо над моєю головою іскрив винищувач.
На городі я боролася з панікою і страхом. Коли руки працюють, дурне в голову не лізе
30.03.2022
Сестра сердита, бо все довкола вибухало і на вулицю потикнутися не могли.
31.03.2022
Обід. Вичерпалася мука. Намагаюся знайти замінник. Згадала, як розповідала бабуся, що в Голодомор її батьки робили галушки із пирію замість муки. Спробувала. Хліб із додаванням даної муки дуже смачний. Сама мука на запах, як попкорн. На смак – як смажене насіння.
Коли з батьком розрізали шину на кран, пролунав гучний вибух. Ми з батьком так під хату і попадали.
31.03.2022 Обід.
Як виявилося пізніше, в цей день окупанти покинули село і підірвали міст.
1.04.2022
Початок затишшя.
2.04.2022
Автоматні черги були в Савинцях, але через лісову луну здавалося, що дуже близько.
3.04.2022
Близько четвертої ранку пролетів над хатою винищувач, в результаті димар обвалився. Після цього приготування їжі перетворилося на каторгу.
Були близькі прильоти
8.04.2022
Носила в магазин в подяку за суп кервель, петрушку, трохи пастернаку, повний кульок кропиви і п’ять літрів нуту. Господиня магазину на зелень накинулася. За кропиву мене ледь не цілувала. За нут почала казати, скільки вона мені тепер грошей винна. Я її заспокоїла, що все це вирощене на городі. Грошей не візьму. Це подяка за смачні супи.
Люди в магазині шоковані, хоча ці самі люди в мирний час виставляли мене дурепою через те, що я порпаюся в землі. Забрала з магазину все, що там лишалося їстівне – три кіло муки. Пішла додому.
Зупинилася машина. Я ходила в фіолетовій курточці з вишитими мною вставками, тобто не куртка, а тепла вишиванка з величезними квітами. Машина зупинилася на іншому боці дороги, вийшли військові. Один помахав мені, показав пальцем на свій бронежилет і крикнув: «Занадто яскраво!» З того часу я ходила лише в чорному пальто.
9.04.2022
Пролунав дуже близький приліт. Усі шибки задрижали. Вибили світло.
12.04.2022
Остання кізочка окотилася, тепер їх у нас десять. Посадили буряк, ще картоплі досадили. Коли було світло, батько на муку перемолов нут і жолуді. Печу з ними хліб.
Ізюм взривається. Через пошкоджений димар увесь дим пішов у хату. Над селом кружляє винищувач, а нам треба бути на вулиці, бо весь дим в хаті. Я приймаю рішення – до батьків готувати їсти, бо у них піч іще нормально функціонувала.
Вирішила винести топливо, тоді йти. Доки я виносила топливо, діти і сестра тричі заскакували в сіни, бо низько пролітав винищувач. Коли лишилася одна, оберемок топлива на луках… був приліт і хату добряче трясонуло.
В річці загуло, дим пішов в димар. Всі зайшли до хати. На луках почався бій. Як ми пізніше дізналися, на Савинській стороні намагалися збити нашого безпілотника. На цей раз невдало. Але за період окупації села окупанти збили таких три.
Я зварила їсти вдома. В обід дали світло. Виявилося, що світло було перебите в селі, мітили у трансформатор – промазали.
На початку війни ми усі вікна в будинку закрили високими меблями, а ззовні закрили листами шиферу. Коли чаділо, ми відкривали всі вікна. Одне забули зачинити. Саме в цю ніч на луках і по нашій вулиці був ближній бій. Ми все чули, спали погано. Ніколи не чули, а тут усе чуємо. Ми шоковані. Коли виявили вікно, довго себе сварили.
Вибухи просто скрізь, по колу. Скрізь. Безупинно. Здається, летить куди попало. В цей день вперше в село полетіли міни і вбило жінку. Розірвало на шматки прямо в огорожі. Поховали під будинком. Найчастіше чомусь прилітало в наше кладовище.
13.04.2022
Видавили власну олію на звичайному пресі.
14.04.2022
У каструлі халва отримана в результаті віджиму через звичайний прес олії зі соняшникового насіння.
15.04.2022
Хміль використовувала для хлібної закваски, бо дріжджі були дуже дорогі.
16.04.2022
Світла немає третій день. Коли ходила по суп, назбирала фіалки. Замісила пироги. Забирала вранці обрізаний виноград на топку, застав винищувач під черешнею – присіла, молюся Богу. Через дві ходки застав винищувач уже посеред винограднику. Я присіла і шепчу «Я фіолетово-білий камінчик».
Над хатою ще тричі пролетів винищувач. Хата дрижить. Коли вигрібали під лісом, дуже сильно вибухало в Балаклії. Коли годували козенят, гепало уже ближче. Можливо, в Савинцях. Накочується втома, важко навіть з ліжка встати.
19.04.2022
Ми, виявляється, тоді ще й майбутнє планували. Книга розповідає про систему суспільства. Більшість написаних засад в цій книзі діють саме зараз. Знову втік собака від сильних обстрілів
20.04.2022
Повернувся собака, ледь живий.
21.04.2022
На луках автоматні черги. Ліда пішла нарвати козам трави. Почали обстрілювати наш ліс. Зоряна і Макс допомогли мені почистити погріб від піску. В погребі пів години пересиджували обстріли.
Привели Любомира, почалася у нього паніка. Більше ми не намагалися ховатися в погребі та ховатися. На жаль, в погребі моркви вже більше не було. Повзком пробралася до пастернаку, трохи нарила на суп. Ліда дорізала останню картоплю і підготувала на посадку площадку. Двічі стрибала в недориту теплицю. Тато дав курку. І вирішили різати найслабше з козенят.
В парниках приходило, це радує. Взяли найменше козенятко, показали сусідці. До старости хтось під'їхав. Дядя зробив знак – не боятися. Ми сидимо, за ним спостерігаємо. Раптом козенятко почало до мене лізти цілуватися. Юнак підійшов і каже: «Доброго дня». Ми розплилися у посмішках. Як приємно. Він поїхав. Раптом почався ближній бій на луках – і нас як вітром здуло.
Тобік досі в'ялий. Боюся, не виживе.
22.04.2022
Зарізали козеня. Шкода, але дітей чимось годувати треба. Пішли висаджувати картоплю. Близький приліт. У цей момент я довбала ямку. Схопила лопату і побігла. В хаті дивлюся: тю, що це за земля… Переграли і віднесли землю назад.
Почалися прильоти в Довгалівку. Швидко втекли. Батько випік хліб, трохи дав нам. Нарвала зелені, понесла господині магазину. Вона дуже рада. Коли йшла в магазин, люди садили городи неорані і допитувалася, як садимо ми, щоб повторити. Іще троє людей консультувалися, як без оранки вирощувати.
В магазині порадила, який посівний матеріал необхідно завести в село, бо у нас закінчився. Поскаржилася, що звикаємо до постійного грохоту. Коли тиша - починається паніка.
Вийшла з магазину і застала картину. У нашого військового не заводилася машина, і сільські чоловіки дружно його штовхали, доки не завівся.
Дорогою додому назбирала кульбаби. Мама розповіла, що домовилася з окупантами поремонтувати світло. Приїхали, а там украдено два метри високовольтного проводу. Сидимо без світла далі.
Закрила сироп із кульбаби і приготувала м'ясо. Ліда підготувала ще картоплі на посадку. Діти нарізали топлива, і я наварила їсти, напекли хлібу. Пішли садити далі. При заході сонця бачили вильоти «Градів» до нас. Перелетіло в Ізюм. Лягли спати. Ніч була жахлива. Гупали безперестанку
23.04.2022
Вигрібали на їжу козам, двічі літав винищувач. Ховалися у сусіда під зламаним деревом і молилися.
Тихо Зоряна назбирала кульбаби. М'ясо з'їли. Обрізали батат і посадили в ящик. Виставили в галереї. В магазині дали супу. Люди саджають городи. Насипала порцію і разом із моїм хлібцем віднесла сусідці.
Вправили кіз, погодувала кота і собаку. Собака почуває себе краще, у кота обпалений бік.
Почала виносили в погріб усі продукти. Закатала кульбабу і тюльпан, дала поїсти тюльпанів дітям. Вони у захваті. Заварила відвар із лушпиння цибулі. Це натуральний консервант, додаю у кожну консервацію. Ліда понесла трохи цукру і нуту Кочмалам. Доки її не було, я закінчила справи, і ми з дітьми трохи почитали і пописали, доки видно. є
Пролетів винищувач. Побачила сусідку, що бігала довкола свого будинку. Виявляється, її димар теж почав руйнуватися, і не виходить приготувати їсти. Вся хата в диму. Бабуся плаче, не знає, що робити.
Загалом, я кожного дня їй давала хлібець і баночку того, що собі готувала. Коли давали в магазині, давала їй теж. Але бабуся любить гарячий чай. З того дня воду на нього гріла також я. Ми загасили вогонь в плиті і бабуся пішла до дочки, на другий кінець села. В цей час було на диво тихо. Вирішила, що ввечері, раз тихо, помульчувати (мульчування - це вкривання поверхні ґрунту соломою, мульч-папером, галькою, щебенем тощо для захисту ґрунту від пересихання й перегрівання. - Ред.). Почався бій на луках. До 22:00 не спали.
24.04.2022
Пасха. Вправилися. Мама дала пасочки на горіховій олії та 12 яєць. Молоко. Віднесли два сусідці, там виявилася її дочка. Тітка Таня розповіла, що її чоловік передав: все скоро закінчиться, потерпіть трохи. Гусарівка наша, Балаклію потихеньку відбивають.
Ми розповіли про світло і прильоти. Вона намагалася вмовити бабцю у неї пересиджували. Ні, без толку. Попросила приглядати за старенькою. Просушила ще пирію. Сусідка покликала до себе. Відмітили Великдень.
Тихо. Ліда – на кормове траву, а я мульчую. Почали вправляти кіз. По телевізору правду казали, 14 секунд. Коли почули свист, сховалися в сараї. Кози залетіли за нами і притислися до нас. Ліда побігла до дітей, а я зачиняла сарай. Виявляється, за нашими барикадами на вікнах діти нічого не почули. Перед сном чіткі вильоти в інший бік. Лягли спати.
25.04.2022
Сильний туман, не бомбардують, але щойно розвіявся – в наш бік полетіло. Зрідка, але близько. Затихло. Вичищаємо у кози і мульчуємо огірки. Далі я займалася пирієм і їжею, а Ліда підготувала ділянку на патисон із соняшником. Посадили і замульчували. Переробила кульбабу і тюльпани. Зробила оладці – діти у захваті.
Обожнюю свій погріб. Почалися перші гарні сходи. Кружляли лелеки. Діти просто захоплені цим видом. Сусідка дуже плакала, що не зможе посадити город. Сьогодні приїхали і виорали город, дочка її домовилася. Тож ми дали трішки шкурочок картоплі посадити. Посадили ще огірків, кабачків, кукурудзи і буряків, трохи квасолі; дослідили соняху. Виявили на картоплі дві невеликі вирви між персиками. Лягли спати.
27.04.2022
Ходила по суп в магазин. Прильоти, коли вичищали в кіз. Кози залетіли в сарай, нервували. Вичищати не закінчили, бо кози ледь не на спини стрибали.
На стовпі оселилися лелеки. Радість всім велика. Коли летять прильоти, лелеки стоять, хитаються і з місця не зрушують. Вони нас надихають триматися.
Висадили перший батат на вулиці. Діти гуляють. Бахнуть – залітають в хату. Доки я топлю, діти дрібнять топливо і закладають на наступний рік.
28.04.2022
Посадковий матеріал
30.04.2022
Додзвонилася Оксана Гені. Гена вже нічого не чув. Вичистили у кози, почали в загальному закромі. В селі почалася масова оранка.
Із сусіднього берега в трактори почали летіти міномети. Трактори зупиняються – і знову орати.
До сусідки прильот. У баби Татари ще дуже обсипався димар, але почала топитися пічка. Проріс імбир. Зоряна просто знущається! Йде перестрілка, а вона летить на вулицю, не втримаєш. Багато посадити не вдалося. Гемселять. Ледь заснули.
1.05.2022
Управили кіз, посадили кіноа, чіа, мангольд, фенхель і амарант. Сьогодні поминки. І хоч часто прилітає в кладовище, місцевий народ все одно поніс поминальне на могилки.
Сусідка йшла звідти і сказала: «Краще ви, дівчата, заберіть, ніж алкоголіки з'їдять". Ліда повзком, бо знову гухнуло на луках… Звідти прибігла і принесла торбу цукерок, печива і пасок. Ми з батьками і сусідкою три дні їли. Як поминальне мама дала нам і сусідці яйця та пасочки. Отак відмітили.
Почала готувати їсти і чай сусідці. Діти гралися на вулиці. На луках почався бій. Я боялася, щоб у домашній димар не поцілили. Приготувала благополучно. Дітей уже не випускали.
В селі люди почали відмічати поминки і жарити шашлики. Я жахнулася. Куди ж ви димите? Що ж ви, телепні, робите? По диму почали гатити мінометами.
Недовго. А чекали до вечора і ще трохи посадили бамії та сої з кукурудзою. Не встигли заснути, як село накрили артилерією.
2.05.2022
Опівночі село накрила артилерія. Вся хата дрижить. Молимося, читаємо Біблію. Вранці дізналися, що на нижній вулиці у власному ліжку згоріла жінка. Сусіди її під хатою закрили, згрупувалися в машину і виїхали. Я запитала, як би нам виїхати. Сказали, що нас багато. У тих, хто їде, стільки місця немає. Про «зелений коридор» нема й мови. До жінки в село прорвався чоловік і розповідає, що наші війська відігнали, і дорогу до нашого села називають дорогою смерті. Ну що ж робити…
Затихло. Посадили. Потім декілька разів накривали перестрілками. Закатала ревінь, залишки дала дітям і пригостила сусідку. Сусідка дала баклажку. Я набрала з бочки. Сказала, щоб берегла, бо запас води в бочці вичерпується.
Раз в огород не пускають, вирішили засіяли траву у дворі. Трохи посадили городу сусідці. Лягли спати.
3.05.2022
Ніч пройшла тихо. О 5:00 пішли телефонувати. Агітують виїжджати, але до кого ми не підходили, чули одне й теж – Нема куди.
Прийшли і лягли далі спати. У Савченків орав трактор і у папи виграли. Над головою свист – вильоти, тож спокійно вправилися і готували їсти. Посадили ще сусідці.
Яєць мало, тож яєчню готувала із листям кульбаби. Дітям сподобалося. Сказали, смачно. В саду виросла печериця. Забрала в суп. Банка з пирієм майже повна, скоро з батьком будемо на муку перебирати.
Зоряна принесла зошит з математики. Ліда в захваті. Посадили сусідці ошурки картоплі. Мама почала пред'являти претензії, щоб я їй помагала. Я обурилася. В результаті ми все одно помагали їм і бабі Тамарі.
Вночі нещадно гатили. Ми потомилися так, що нічого не чули
4.04.2022
Мама дала курочку. Домовилися прийти завтра саджати кукурудзу. Поїли, вправилися. Ліда посадила голопузі кабачки і пішли садити город сусідці. Садимо дуже рідко, швидкими темпами. Баба Тамара розповіла, що садила сама. Довго не витримує. Гупне в Ізюмі – і тікає. Страшно самій. Ми задумалися, чому ми не шарахаємося кожного грюкоту. І зрозуміли, що страшно було у перший день війни. А далекі гупання в Ізюмі не такі й страшні. Або ми з батьками з глузду з'їхали. Тиша. Ніде не гупне. У мене паніка. Гупнудо – не червоній, відпустило.
5 травня
Накрили село мінометами. Над Довгалівкою нудить вертоліт і його наші намагаються збити. Помітила закономірність. Щойно жінки в білосніжних платочках виходять в огород – одразу летить.
Ходила по «гуманітарку», по колу гуркіт, не зрозуміло хто куди, не замовкає. Нарвала ірисів, буду нам платочки фарбувати, щоб не біліли.
6.05.2022
Пофарбувала платок. Здалеку дивлюся і не бачу, де Ліда. Добре вийшло. Темно-блакитний, ніби бруднуватий платок зливається з лісом.
7.05.2022
Отримала «гуманітарку», ледве доперла. Хтось сказав, що на сусідньому березі планується парад, а потім в черзі по «гуманітарку» сказали, що об'являють на дві доби комендантську годину. Окупанти щось планують. Я запитала у старости. Він сказав, що то на окупованих. Ми можемо садити, але щоб були дуже уважні.
8.05.2022
9.05.2022
Диму немає. Батько покликав зібрати сіно. Сіно за хатою дачників з Довгалівки не проглядається. Зібрали сіно. Все гаразд. Пішли до батьків. Вони дали молока і домашнього згущеного молока. Ліда нарвала трави на ранок і на обід. Управили. Посадили сусідці. Бабуся щаслива. Пообідали. Нарвала на вечір і управили ввечері кіз.
«Ну, – каже Ліда, – ходімо разом на ранок нарвемо». Дійшли до половини городу. Свист. Нас накрили мінометами. Ми нарвали на клумбі, там усе закрите, ніде не проглядається. Час накривали парники. Я спокійно беру сапку, йду і відгортаю землю. Свист. Накрили. Втекли. Почекали півтори години. Спробували знову. Ліда з поливалкою до бочки. Я рачки до парників. Свист. Накрили. Втекли.
Почекали дві години. Холодно, треба накрити розсаду. Ми зняли платки, куртки і рачки полізли до парників. Свист. Накрили. Забігла до хати. Ще двічі лупонули недалеко від хати. Я сказала, що більше нікуди не піду.
Через півтори години Ліда пішла сама, спокійно накрила, брала з хати воду і трохи помідори поливала. Забрала сапку, покрутилася біля бочки. Уже нічого не стріляли. З того дня в город можна було виходити по одному. Щойно більше – накривають міномети.
Які ми раді, що засадили всі свої городи, батька і сусідки. Правда, батько хоче ще засадити дачниці город. Як – не знаю. У мені від переляку схопило серце і Ліда теж себе погано почуває
11.05.2022
Ніч була дуже місячна. Через це близько опівночі село накрили артилерією. Вбили жінку і чоловіка на іншому боці села. Їх привалило в погребі.
13.05.2022
Всю ніч накривали артилерією. Втомилися, дуже втомилися морально. Але ридати, рахувати прильоти ще гірше.
Пішли досадили арахіс. Виносила воду під дальній горіх. Коли верталася, приліт в ліс у мене за спиною. Сховалися. Батько по світанні домотоблочив. Попросив загребти. Ми управили кіз, пішли загрібати.
Прильоти поряд із будинком дачниці. Сховалися. Ще два прильоти. Помчали додому. Затихло, пішли до батька. Батько один спокійно загрібає, у нього не стріляють, отже в город випускають по одному.
15.05.2022
Обстріли менш інтенсивні. Досаджуємо город дачниці. В магазині сказали, що люди активно виїжджають, і мій сусід теж виїхав. У нас ні грошей, ні транспорту. Як виїжджати, не знаємо. І як ми худобу свою залишимо на голод? Може, доведеться, якщо станеться щось надзвичайне. Але ніби кажуть, що українці нас потихеньку відбивають. Може, пересидимо…
16.05.2022
Насправді ніяких автобусів, ніякої евакуації не було.
17.05.2022
Ліда сказала, що у Зоряни на спині, біля хребта якась шишка вискочила і потрібна операція. Тож готуються.
18.05.2022
Ніч спокійна. Вранці вправили кіз і винесли те, що вчора викидали із сараю на мульчу в огород. Втомилися я, пішла по «гуманітарку». Ліда хотіла йти рвати. Я її чомусь насварила і сказала: «Будь у хаті».
Зайшла до батьків. Вирішили, що я спочатку залишу відерце на суп, а далі піду по «гуманітарку». Дійшла до перехрестя дороги, з провулку на центральну вулицю і на стежку між городами. Я всю війну ходила стежкою, вона гірше проглядається.
Я йшла, як зазвичай, стежкою і раптом сусідська корова перекрила мені дорогу і не давала її оминути. Я здивувалася. Все ж повернула на центральну вулицю. Загудів вертоліт. Не дивно, раніше чула. Вийшла на центральну. Дивний звук. Свист.
Побігла через дорогу. Хотіла присісти під парканом, а вийшло, що влетіла в паркан правим боком і головою. Важко осіла на паркан і гепнулася знову. Маленький камінчик вп'явся в ліву руку. Струсила.
Свист, чорний дим у батькового сусіда. Свист, вибух десь на моїй вулиці, свист знову на моїй вулиці. Свист, чорний дим недалеко від батьків. Свист, дим ще ближче до батьків.
Повертаю голову – все похололо. Чорний дим піднімається там, де я повинна була бути, якби пішла стежкою. В очах почорніло. Клац – і почулися прильоти біля сільради. Гул вертольоту біля хати.
Все затихло. Я піднялася, хитаючись, подивилася на свою хату. Стіни на місці. Димар дивний. Укол нестерпного болю: «Де я, чого я тут? А «гуманітарка»!» Розвернулася і почалапала.
В магазині було зачинено. Пішла далі. Черга невелика. До обіду дають масло. О 14:00 повинні дати ящики з їжею. Стою в черзі, а перед очима, як у фільмі: то димар, то чорний дим на стежці. Почула, що мене гукають, виявляється, з четвертого разу почула. Нас сварили, що без пакетика прийшла. Дали 3,5 кіло масла на дві сім'ї. Пішла додому.
Магазин відкритий. Зайшла. Господиня каже: «Давай відерце». А я не чую. З третього разу докликалися. Запитали, чи не треба мене провести. Якась я дивна. Сказала, що дойду. Пішла.
Дійшла до батьків. Тато позаду зупинився на велосипеді. Каже: «У вас даху нема». Я не зрозуміла. Батько сказав, що снаряд влучив прямо в хату. Діти і Ліда живі, сидять у сусідки.
Я тикнула йому суп і побігла до сусідки. Діти спокійні, навіть нічого не зрозуміли. Вони були в єдиній уцілій кімнаті. Завдяки залізному даху снаряд здетонував ззовні, а не в будинку. Чудом не почалася пожежа. Ліда сказала, що ми місце намолили.
Ми з Лідою забрали розкладні ліжка і постіль. Пішла до батька. Він встиг привезти «гуманітарку». Усе притягла додому. Поїли супу, «гуманітарку» і попадали спати. Та спала я недовго. Ляжу на правий бік – біль у голові і боці. Нестерпно. Повернуся на лівий – німіє рука, і знову на правий, і наново. Так всю ніч просувалася.
Біль у голові.
20.05.2022
Заборонено слово «скучно». Дітям дійшло, що сталося, і довелося давати заспокійливі.
21.05.2022
Знову сиділи на підлозі. Горить Морозівський ліс. Савинці в диму.
22.05.2022
Коли йшла по «гуманітарку», почали накривати мінометами. Я стрибнула в окоп, викопаний окупантами. Ледь з нього вилізла.
23.05.2022
Кажуть, що усі, хто мав машини, практично все село уже виїхало. Вертоліт продовжує обстрілювати. Щойно бачать чи вертольотом, чи дроном – когось одразу накривають. Односельчанин перебрався через міст. Окупанти розстріляли його на місці. Сьогодні ховають.
24.05.2022
Сьогодні день народження Ліди. 36 років. Всю ніч сполохи, гуркіт. Управили кіз. Пішли до батьків, мама приготувала окрошку та домашнє згущене молоко. Поїли. Прибіг батько, сказав, що через півгодини приїдуть волонтери, збирайтеся. Ми зібрали дітей і Ліду. Вирішили, що батьків самих лишати не можна. І в моєму стані я сама з дітьми не впораюся.
Приїхали волонтери. Забрали моїх. Я не могла знайти собі місця, бо щойно від'їхали – і вулицю накрили мінометами. Пішла до батьків. Плакала.
Управили кіз. Картала їм трави. Пішла до сусідки, почала готуватися лягати спати. Побачила якусь дивну машину. Вийшла. Доброго дня. Розслабилася. Назвали прізвище Ліди і запитали, де вона. Я здивувалася сказала, що виїхала. Хлопці в шоці. Кажуть, що їх прислала найстарша наша сестра, і їй треба вивести сім людей. Я сказала, що четверо повезли, а троє лишилися господарювати.
Хлопці ледь не матом: «Яка худоба?! На вас фронт насувається!» Я нічого не розумію. Який фронт? Про що вони?
Підбіг батько, почали говорити. Відкрили смс Оксани, де вона настоює виїжджати. "Худобу ще заведете". На нашій дорозі смерті дали «зелений коридор». Другого шансу не буде. Я на батька: «Вирішуй». Батько запитав, чи платно хлопці працюють. Сказали так. Батько подумав: «Ну добре, поїхали».
Дали на збори 15 хвилин. Я зібрала всі речі, що були. Сусідці швидко пояснила, що відбувається. Благала йти до дочки, там хоч погріб є. Пообіцяла, що піде. Я заскочила до хати. Стеля тріщить, провисає. Штукатурка лежить скрізь. Хоч би на мене не впала. Схопила нічну сорочку, старі джинси і якусь клітину. Стеля загула… вискочила. Замкнула двері далі і другі двері.
Відкрила сарай і хвіртку на огород. Випустила 10 кіз породистих, гарненьких, вгодованих. Ходять всі до мене ластяться, в очі заглядають. Ковтаю сльози. Відв'язала собаку, він учкурив на город, не доженеш. Повернувся, поліпшився і знову побіг.
Взяла речі, кота і пішла до батьків. Батьки збираються. Випустили двадцять курей, шість кіз, теж породистих. Дві собаки і троє котів. Мама: то те забрати, то те. Під'їхала машина. Почали паркуватися. Не вміщається. То те лишили, то те. Почали до сумки кота запихати, бо спеціальної переноски нема. Вирвався, втік. Так і коти батьків. Почало щось гудіти. Нас підганяють. Сіли, поїхати.
Від'їхали з кілометр. Чорний дим недалеко від дому. Їду, заливаюся сльозами. Село розбите. Плачу не за матеріальним, а за худобою. Я їх усіх…. я ж лишила їх на голодну смерть. Не можу зупинитися.
Приєдналася друга машина. Поїхали через село. Господи, все розбите, живого місця нема. Виїхали за село. Сльози, як туман, очі застилають. В полях густо стирчать каркаси від касетних «Градів» кожні 200 метрів. Плачу.
На горизонті все в диму. Прекрасний, чудовий краєвид, яким я милувалася все своє життя, зараз понівечений, чорний, всіяний стовпами диму. Плачу.
І тут машина заглохла. Водій не може нічого зробити. Гух! На горизонті новий стовп диму. Щось покрутив, пробує. Ні. Гух! Ще один, уже ближче. Підійшов другий. Ні, не виходить. Гух! Ще ближче. Відтягують машину в бік, і задня виїжджає наперед. Гух! Ще ближче. Прикріплюють троса і нарешті зрушили, поїхали. Спустилися з гірки. І вибух розірвав повітря. На тому місці, де ми заглохли, піднявся стовп диму. Я не плачу. Ніби всі сльози одразу висохли.
Паморочиться, погано… Чорт забирай, анальгін у сусідки забула. Знайшла, солпадеїн випила. Нудить, голова розколюється, все обертом. Наскочили на камінчик. Чорнота. Прийшла в себе в незнайомому місці. Зв'язку нема. Діти, не відомо де. Нудить. Ледве стримала. Мама дала пакет. Випила води – трохи полегшало. Різкий поворот. Чорнота. Почула схвильований голос батька, відкрила очі. Сказала, що задрімала. Нудить. Голова розколюється. Неможливо витримати.
З'явився зв'язок, подзвонила Ліді. Вона у Оксани, все добре. Їдемо далі. Заїхали до Харкова. Водій сказав, що пізно, до Оксани не доберемося. Ночувати будемо в Харкові. Брат водія забрав нас своєю машиною і завіз на якусь пилораму. Ночували в роздягальні. Трохи поїли, і я знову відключилася. Батьки так і спали сидячи. Промучилися. Вперше за всю війну під ранок почула повітряну тривогу.
25.05.2022
Вранці виїхали з Харкова. Дуже погано почуваюся. Привезли до Оксани, і я знову вирубилася.
26.05.2022
Ліда зателефонувала чоловікові, у якого ми дерева купували. Зараз він волонтер. Сказав, щоб далі рухалися. Вирішили, що я лікуюся, а Ліда з дітьми їде. Мені не дають ходити, та й на ногах я тримаюся максимум 30 хвилин.
27.05.2022
Зареєстрували нас всіх на ВПО. Мені погано. Не легшає. Ліда купила квитки. Ми всі кидаємося – хліб.
27.05.2022
Прокинулася. Стріляють. Забігла в погріб. Зайшов чоловік сестри, посміхається.
– Ти чого?
– Стріляють!
– Пішли, я покажу, пішли.
Виводить і показує. Сестра і племінниця килим витрушують. Вклав у ліжко.
28.05.2022
Відвели мене до сімейного лікаря. Дав направлення у Богодухів. Дітям підлікувати простуду, а мене і Ліду треба обстежити. Чекала сестер, сіла на вулиці на лавку. Щось в лікарні загуло. Я схопилася і забігла в приміщення вся в сльозах. Медсестра дала мені заспокійливого.
Мене з горем пополам доставили в лікарню. Зробили рентген. Череп цілий. У Ліди кіста на щитовидній залозі. Лікарі переконують, що я повинна була лежати одразу після удару. Коли я розповіла, як перебіжками пересувалася і стрибала в окопи, просто були шоковані. Призначили лікування.
4.06.2022
Зробили уколи – почуваюся добре. Болить тільки в місці удару і трохи паморочиться. Свербить голова. Коли скраю, болить дужче. Постійні істерики. Діти в Чернігівській області, а мені тут без них погано. Лікар сказав лікуватися ще тиждень. Я почала плакати. Лікар пригрозив, що призначе заспокійливі уколи. Я заспокоїлася.
14.06.2022
Почуваюся добре. Лікар сказав, що можу їхати. Уже купила квитки. Збираю речі. Їду до дітей.
16.06.2022
Їду до дітей. Їхала вночі. Неспокійно, на кожній стрілці прокидалася з думкою, що обстрілюють поїзд. Але потім знову засинала.
26.06.2022
Пішли в сільраду, дали ще «гуманітарки» і контакти щодо житла. Зателефонували, сказали, що пустять пожити безкоштовно. Якщо хочемо, можемо косметичний ремонт зробити.
Телефонувала мама. У них під Харковом неспокійно. Вибухає. Зараз оформляємо дітей до школи. Я настоюю, щоб син був біля мене. Не так, як вдома. Здається, виходить, хоча ще нічого не відомо. Але ми настроєні, щоб усі діти були поряд. На жаль, бази для Любомира нема, та на перший час і місцева школа згодиться. Любомирова школа в Харкові зруйнована, без стін. У школі Максима, за непідтвердженими даними, штаб окупантів в Балаклії. В школі Зоряни, в селі Залиман вибиті усі вікна. Із 1500 жителів в селі залишилося менше сотні.
Всю випущену худобу або вбили окупанти, або з'їли. Хати розкривають і виносять усе під нуль. У батьків точно помер собака. Що з моїми, не знаю. У батьків уже відкрита хата. Кажуть, у нас упав дах. На даний момент в селі пекло, постійно кружляє вертоліт і стріляє в усе, що рухається. Село накривали «Градами» й артилерією.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
