Щоденник війни: "Діти стають сиротами, а міста — героями"

11-й день війни...

Здається, заціпеніння перших днів трохи прошло. І це вселяє надію на те, що все буде добре.

Я стою, дивлюся у вікно і бачу перед собою маленький мирний шматочок рідної землі. Аж не віриться, що навколо вирує смерть і розруха, так тихо і спокійно скрізь. Ця тиша врізається у вуха особливо гостро одразу після вимкнення сирени. З нею повертається ілюзія спокою і безпеки.

Та підсвідомість точно знає, що то лише ілюзія. Тому вона вперто посилає панічні атаки, відчуття жаху і повного безсилля. Щоб не дай Бог не забувалась: де я, і що робиться навколо.

У місто регулярно приїжджають чужі люди, а ще більше – виїжджають. Свої, знайомі, чужі, друзі, рідні... Через це складається відчуття, що нас покинули напризволяще.

Та головою розумію, що це не так, бо тих, хто лишається боронити своє — набагато більше.

Нам неодноразово натякали на те, що пора б і вам евакуюватись. Родичі з любов'ю і тривогою запрошують сховатися в Секторі Гази (Сектор Гази, Карл — це просто сюр). Та ми залишаємося!

Я безмежно люблю кожен сантиметр свого дому, свого подвір’я, садочку. Тут наша душа, наш труд, наші мрії, наше майбутнє. Ніхто не забере у нас цього. Я дуже хочу в це вірити!

Прямо зараз мої діти сидять у своїй кімнаті і грають у війну. Головні герої: російська армія і мирні українці, що біжать в підвал, почувши сирену.

Вони часто згадують друзів, вже почали сумувати за школою (дожилися). Їм то страшно, то весело, то сумно, то дивно.

Так хочеться вберегти усіх українських дітей від такого суворого життєвого досвіду: страху, ненависті, жорстокості. Ці емоції неминуче стануть частинкою їхнього єства. Бо за 11 днів все навколо просякло ними, а що буде далі, навіть страшно думати. Серце обливається кров'ю.

Це стало схожим на клятий "день сурка". Небо все ще не закрите. Бомби продовжують летіти. Цілі сім'ї стають безхатьками. Помирають діти, їх батьки, домашні улюбленці... Разом з тим, день за днем вмирає часточка віри в добро.

Ще ніколи не було так страшно. Так дико. Так нереально. Господи, бережи нас

12-й день війни...

Сьогодні у багатьох знайомих пригнічений настрій. Всім дуже важко, морально і фізично. Чергове почуте: "Я їду на захід", — чомусь звучить із нальотом сорому і розгубленості. Для мене дивно, звідки взялося те почуття сорому?

Особисто я розумію всіх, не звинувачую і не злюсь. За що? Навіть не можу уявити, які душевні муки, страх і відчай передує такому важкому рішенню. Рішенню покинути свою домівку. Рішенню розлучитися із рідними, поставити свої справи на паузу...

Аби залишитися при світлому розумі, психологи радять будувати плани на найближче майбутнє. Тож я вирішила планувати!

1. Давно хочу собі в клумбу тюльпанів, та все руки не доходять. Купити зараз не варіант, але знаю, де накопати. По-моєму, крутий план, нащо відкладати? Взяла лопату, дітей і Рекса. Пішли на старі дачі шукати. Не знайшли. Ну нічого, не здаємося, ми ж українці.

2. Буду садити розсаду. А що? Весняно-польові роботи ніхто не відміняв. Більш того, така фізіотерапія гарно зарекомендувала себе в карантин. Лікує апатію на раз-два.

3. А ще хотілось би покращити свій англійський. Дуже скучила за роботою. Вітчизняних замовлень поки 0, а з англійською мовою, гляди, осідлаю європейський ринок. Але це вже не точно.

На вулиці похолодало За кожного нашого захисника і захисницю так болить серце, наче вони мої рідні діти.

Хоч би не змерзли! Хоч би не захворіли! Хоч би вернулися живими! Якби можна було всіх обійняти, і вберегти від біди. Як вони там? Чи є їм, коли передихнути? Чи є час подумати, відчути себе хоч якось? Мабуть, немає

Небо все ще не закрите. Гинуть мирні люди. Діти стають сиротами, а міста — героями. Бережи, Боже, кожного українського воїна. Бережи нас усіх.

13-й день війни...

Ще два тижні тому, моє життя протікало в іншій реальності. Я думала, в яке із мільйонів прекрасних місць в Україні поїхати на 8 березня. Зробити вибір на користь першої точки на карті, насправді, дуже нелегко.

Занадто багато гарних місць у кожному куточку нашої прекрасної України. Було...

Тепер багатьох цих місць більше нема.

Сьогодні я вдома, у своїй маленькій, затишній фортеці. У своєму відносно тихому, і все ще майже мирному місті. Я так вдячна Богу, що живу саме в Кропивницькому.

На відміну від жителів Сум, Херсону, Києва, Харкова, Миколаєва, Білої Церкви, Бучі, Маріуполя, Мелітополя та інших прифронтових міст, я прокидаюся вранці не від звуків сирени, вибухів чи залпів. Тому у мене є кілька дорогоцінних секунд, коли мозок ще не згадав, що у нас ВІЙНА.

Навіть зараз, коли я пишу ці слова, мені дуже легко сплутати увесь цей кошмар, з якимось затяжними канікулами в школі чи карантином. Але це війна. На жаль.

Сьогодні я не святкую 8-е березня, бо лише 1 чоловік у світі може подарувати мені подарунок, якого я бажаю всім серцем. Кажуть, для нього самогубство не буде гріхом. І я схиляюся до того, що це так і є.

За ці 13 страшних днів українські жінки наплакали цілий океан сліз. Деякі з них — навіки попрощалися зі своїми домівками, коханими чоловіками, ріднею, дітьми, друзями. Інші зробили свій останній героїчний запис в історію країни. Здається, кожна українка зараз бореться за свою країну: словом, ділом, думкою, молитвою.

Саме тому у мене просто немає сил святкувати міжнародний День жінок.

Немає бажання. Немає настрою.

Але в мене є сили і бажання подякувати кожній українці. Нашим маленьким дівчаткам, мужнім жінкам, тіткам, сестрам, матерям, бабусям, свекрухам, тещам, невісткам.

Так хочеться обійняти кожну із вас. Так хочеться заспокоїти, і сказати:

"Прокидайся, люба, тобі це лише наснилося!" Але, нажаль, це не сон. Українські жінки і їхні діти гинуть. Небо все ще не закрите. Україна потопає в крові.

15-й день війни...

Минулої ночі мені наснився страшний сон. Я була в школі, переповненій дітьми і дорослими, які тікали до бомбосховища. Я теж, як і всі, бігла вниз по сходах, але чомусь ніяк могла знайти своїх дітей. Жахливий крик людей оглушив мене настільки, що забило подих, і я не могла сказати ні слова. Я просто не могла вичавити із себе ні звуку, щоб покликати своїх рідних.

Проснулася я з гострим болем в серці і криком, що застряг у горлі. Очі були мокрими від сліз, а тіло звело судомою.

Коли я трохи прийшла до тями, то перше, про що подумалось:

"Мої відчай і страх були настільки жахливими уві сні, що було фізично важко це пережити. А як же люди проживають і витримують це в реальному житті, день за днем?"

Просто неймовірно, до сліз, до відчаю, ступору і психічного виснаження їх шкода. Боже, чому це відбувається з нами? Чому у 21 столітті, коли люди будують космічні кораблі і досліджують далекі планети, конфлікти все ще вирішуються зброєю?

Чому, замість того, щоб винаходити нові енергоносії, ліки від хвороб, способи покращити екологію, найбільше грошей і уваги виділяється саме на розробку технологій, які сіють смерть?

Чому влада вартує більше, ніж людські життя? Чому????

Хто може дати відповідь на всі ці питання?

Зранку було -5°С, а вночі буде ще холодніше. Знову душа болить за кожного, хто опинився на вулиці через цю жахливу, криваву війну. Небо досі не закрите. Помирають ні в чому не повинні діти. А винуватці плутаються у власних наративах і недолуго оправдують свої загарбницькі дії.

16-й день війни...

Сни про війну приходять уже не тільки до мене, але й до моїх дітей. Їм сняться російські танки і ракети, які трощать наш дім. Чи зможуть вони колись забути про весь цей жах? Чи вийде у нас всіх безслідно стерти його зі своєї пам'яті, чи він залишиться там назавжди?

Кожного дня в мою свідомість додається якийсь новий страх, а іноді — по кілька штук відразу. Тепер ми боїмося не тільки війни, а ще й біологічної, хімічної та ядерної атаки.

Той факт, що росія напала на нас тоді, коли ми в це не дуже-то й вірили, змушує тепер вірити навіть найабсурднішим заявам.

Впевнена, кожен з нас пошепки постійно повторює: "Не дай Бог!" Та разом з тим, обдумує свої дії на той випадок, якщо це все-таки станеться?"

Наскільки реальна ядерна катастрофа в Європі у наші дні? Чи можуть проти українців, як колись проти нещасних іракців, сирійців та палестинців, використати хімічну зброю?

Мені здається, що 100% гарантій уже ніхто не зможе дати. Ніхто з нас не може розраховувати на абсолютну безпеку. Ба більше, тепер безпечного місця взагалі не існує на нашій планеті.

Тепер всі наші цілі і плани нічого не варті. Ні одне людське життя не вартує ні центу, поки є диктатори і режимна влада, з її безлімітним доступом до зброї.

Коли я це писала, то дивилась, як сідає сонце, і подумала, що не знаю, чи настане завтра, і яким воно буде для мільйонів українців. Страшно лягати спати.

На українські міста сипляться бомби. Родичі гризуться за політичні погляди. А наші хлопці знову мерзнуть на вулицях. Бережи їх, Боже.

17-й день війни...

Сьогодні мій ранок розпочався не з кави, а з моторошних вибухів, зляканих криків і сліз дітей, які проснулися від цих звуків. Від вибухів ракет здригалося все місто. Наш мирний, тихий Кропивницький трусило і підкидало з кожною із 5 чи 7 ракет.

Звуки залпів зпросоння підіймають у тілі хвилі паніки, страху і відчаю. Хочеться зменшитися до нанорозмірів і забитися в найменшу щілину. Але дитячі сльози і переляк у їх очах вивільняє злість і агресію — рятівні емоції, що не дають паніці взяти верх.

Ми всі четверо, своєю маленькою родиною, сиділи під однією ковдрою, заспокоювали один одного, і чекали, поки це пекло закінчиться.

Коли вибухи затихли, всі почали писати і дзвонити один одному. Навіть школярі однокласники малих писали і дзвонили їм.

Субота. 7 ранку. Ніхто не спить

Коли це пекло закінчиться? Хтось знає?

До початку війни я активно спілкувалася і навіть працювала з людьми з РФ. І в мене досі залишилися групи і чати в телеграмі, де я можу бачити, що відбувається ТАМ. З їх діалогів я добре бачу, що санкції діють. Але поки що не так, як хотілось би. З їх реакцій я бачу, що всі наші заклики "Не мовчіть" не викликають у них того ефекту, який ці слова викликали б у людей з інших країн.

Їхнє коронне "А что мы можем сделать?" — має абсолютно буквальне значення. Більшість росіян справді не розуміють, що в їх руках є реальна сила, яка може змінити все: у себе, у нас, у світі.

Для них скинути президента — це щось на зразок фантастичного фільму. А ті, в кого бодай на секунду виникла така думка, хрестяться і кажуть "цур тобі", відганяючи її, як чорта лисого.

Всі свої емоції, пов'язані з цією війною, вони конвертують в злість на цілий світ. Їм легше повірити, що навколо одні заздрісники, які хочуть їхньої смерті та краху їх "великої могутньої держави", аніж шукати причинно-наслідкові зв'язки.

Древньоримський філософ Цицерон сказав: Раб не може мріяти про свободу, він мріє мати своїх рабів.

Проживши все своє життя у рабстві, вони просто не знають що таке свобода, і нащо вона треба.

Я не ненавиджу росіян (крім путіна, його прихвостнів і армії). Мені їх шкода. Шкода, як психічно хвору, обмежену людину. Боже, бережи Україну

18-й день війни...

18 днів, а здається, що пройшла ціла вічність, яка проклала величезну прірву між "ДО" і "ПІСЛЯ".

Ці страшні два з половиною тижня змусили кожного українця переоцінити свої пріоритети. Кожен з нас зрозумів, наскільки важливі такі поняття, як життя, свобода, любов до рідних і до Батьківщини.

Зараз ми настільки єдині, як ніколи раніше. Серед нас тепер немає чужих, чужого горя, чужої болі. Болить усім — однаково сильно, пекуче, нестерпно. За кожного вбитого героя, покалічену долю, зруйновану оселю. За кожен клаптик рідної землі.

Кожна крапля пролитої української крові робить цю землю ще ріднішою і дорожчою. День за днем росте гнів українського народу, а разом з ним завзятість і відчайдушне бажання боротися з окупантами. Не віддамо свого! Ніколи! Ні за що!

Перемога буде наша! Я вірю в це всім серцем. Я це відчуваю! Бо абсолютне зло не може перемогти. Світло завжди перемагає темряву, весна — зиму, свобода — рабство, а життя — смерть! Слава вільній Україні! Слава героям! Слава Богу і правді!

19-й день війни...

В душі панує пустота, а в голові — моторошна тиша. Напевно, це і є робота тих самих психологічних гойдалок, про які так часто каже Арестович.

Та я впевнена, що в цей час мені трішечки легше, ніж мільйонам українських жінок. Бо, навідміну від більшості з них, мені "пощастило" побачити війну задовго до сьогоднішніх подій. Я вже багато років знайома з її потворним вишкіреним обличчям.

Моя друга, і найбільша, половина родини живе в одній із найгарячіших точок планети — в Секторі Гази. Ті самі незламні палестинці, які вже десятки років воюють за свою землю і свободу. І коли про них говорять в новинах, більшість людей просто перемикає канал.

І це те, чого я боюся найбільше.

Я боюся, що до війни в Україні жителі світу почнуть звикати. Я не хочу, щоб ми і наші діти звикали до війни.

Я не хочу бачити в очах моїх дітей цей приречений погляд, який я не раз бачила в очах палестинських діток.

Я хочу, щоб у дітей по всьому світу було світле майбутнє. Щоб в їх очах, замість горя і страху, світилися оптимізм, доброта, спокій і впевненість у завтрішньому дні.

Люди, схаменіться! Зупиніть війну! Не забирайте дитинство у наших діток

 20-й день війни...

Сьгодні на вулиці так солодко й терпко пахло весною. Але погода і настрій зовсім не відповідали один одному, викликаючи сильний внутрішній дисонанс.

Не можу підібрати слів, щоб описати свої почуття. Лише хочеться вірити в світле майбутнє і молитися Богу.

Боже Всевишній, я молюся Тобі і на Тебе покладаюсь. Захисти кожного українського воїна, кожного чоловіка і жінку, кожну родину, дитину, тварину й рослину в моїй країні. Зроби так, щоб завтра настало для всіх українців, а разом з ним прийшли перемога і мир. Нехай разом із розквітом весни розквітне слава і воля України. Нехай життя переможе смерть, мир — війну, а добро — зло.

21-й день війни...

Сьогоднішній день сповнений роздумів і безкінечних питань, на які, мабуть, ніхто не може дати чітких відповідей.

Та найголовніші питання для мене наразі — це: яку ціну нам доведеться заплатити за перемогу? І що буде, коли вона настане? В тому, що перемога буде нашою, я не маю жодного сумніву. Бо кожного дня мирні українці платять за її наближення своєю кров'ю.

В даних умовах надмірна романтизація і героїзація воєнних дій працює як рушійна сила шаленого спротиву українських людей, яким захоплюється увесь світ. Але що буде потім? Що нас чекає, коли війна закінчиться?

Я думаю, що кожна людина, яка доживе до цього великого дня, зіткнеться зі ще більшим горем і відчаєм, ніж ті, що ми відчуваємо прямо зараз. Ці страшні почуття накриють нас одразу після того, як пройде ейфорія і радість.

Бо всі ми залишимося стояти на попелищі зруйнованих осель, людських життів і мрій. І навіть тим, хто не постраждав фізично чи матеріально у цій війні, буде титанічно важко пережити ту хвилю емоцій, яка нас підстерігатиме в кінці війни. На початку нового, ще важчого шляху — шляху відновлення.

Саме тоді кожен почне питати себе:

Навіщо була ця війна? Чи можна було її уникнути? За що конкретно ми воювали?

У своїх роздумах, я дійшла до того, що, нажаль, уникнути цієї війни ми ніяк не могли. Українці зараз воюють не просто проти путіна і росії, а за свій проєвропейський вибір.

Ми всі, свідомо чи ні, обрали дорогу в майбутнє, замість повернення назад в болото СРСР. Бо ті, хто там жив, у своїй більшості, уже не хочуть повторювати це явище.

Нам залишається лише одне: молитися і благати Бога, щоб ціна цього шляху не стала занадто великою для нашої країни.

Боже, бережи нас і наших рідних. Боже, бережи нашу Україну.

22-й день війни...

Психологи кажуть, для того, щоб звикнути до чогось нового, потрібно системно це повторювати протягом 21-го дня. Уже минає 22-й день, і ми почали звикати до війни.

Боже, як же це страшно звучить!

Ніколи не могла подумати, що в Україну прийде справжня, повномасштабна, кривава війна, на якій кожного дня помиратимуть люди. Що над нашими головами щоденно літатимуть бомби і ракети, по наших вулицях їздитимуть танки і БТРи, і звучатимуть тошнотворні сирени, від яких гудітиме в голові і болітиме в грудях.

Я більше не можу спокійно спати, бо в кожному сновидінні бачу, як мій будинок бомблять. Такі ж самі сни щоночі бачать мої діти. Мій восьмирічний син кожної божої ночі прикидається від цих кошмарів, і перепитує мене: чи не стоять у нас під хатою російські танки.

Він дивиться на мене з повними сліз і надії очима і питає: "З нами все буде добре?" І кожного разу, я кажу: "Так, синку, все буде добре!"

І я вдячна нашій армії за те, що можу казати ці слова щиро і впевнено. За те, що ми можемо прокидатися щодня, обіймати один одного і підтримувати.

Ця війна навчила нас боятися, але й навчила стримувати свої страхи. Ми навчилися радіти дрібницям, і жити всупереч обставинам. Звикли не піддаватися паніці, і вірити в перемогу. Ми всі стали сильнішими і ріднішими.

Ця війна мала на меті розділити нас і знищити наш дух. Та, всупереч підступним планам ворогів, навпаки – зміцнила його і об'єднала українців по всьому світу в одну велику, дружню родину.

В наших серцях розгорівся вогонь, який уже ніхто не зможе погасити. Вірю в перемогу! Вірю в ЗСУ. Бо за нами правда і з нами віра. Боже, бережи нас і нашу Україну

23-й день війни...

Сьогодні цілий день дивилася, читала і слухала, що говорять впливові світові лідери. Я побачила, що усі вони торгують українською кров'ю. Намагаються прикрити свої боягузливі зади, поки наші люди вмирають, а країна перетворюється в розруху. За час війни вже померло більше 100 дітей. Схоже, що все людське в їхньому організмі — атрофовано. Бо страждання простих людей і смерті невинних дітей не змушують їх серця стиснутися ні на секунду.

В мене виникає нав'язливе відчуття дежавю. Я вже таке десь бачила. Авжеж, бачила в Палестині, Сирії, Лівії, Ємені, Іраці. Бачила в книгах історії.

Чи може боліти чужа рана?

У політиків тих країн, де немає війни, нічого не може боліти, бо вони грають у гру, де життя людей — нічого не варте.

Вони бояться за свою шкуру і гаманці, і не думають про те, що війна може прийти до них уже завтра.

Як же я їх ненавиджу. Болить душа. Серце крається.

Господи, спаси і сохрани.

24-й день війни...

Відчуття нереальності вперто не полишає мене. Здається, ось зараз я прокинусь, і все це виявиться страшним сном.

Прокинусь, і не буде мертвих дітей і солдат. Міста стоятимуть, як і стояли у всій своїй величі, мирній красі, і спокійному передчутті прийдешньої весни.

Та, нажаль, це все не сон. Моя Україна потопає в морі сліз і океані горя. Її родючі чорноземи заливають ріки крові. Тіла убитих загарбників труять її і оскверняють своєю рабською плоттю.

Вони кажуть, що воюють за правду і честь. Та про яку честь може йти мова, коли вони кидають своїх на полі бою, боягузливо добиваючи їх?

Ні одна армія світу не здатна на таке безчестя. Це сором у вищій мірі. Одне питання: де їхні матері, дружини, діти? Хіба в них вмерло все людське, християнське? Невже росія настільки байдужа до своїх дітей?

Господи, зроби так, щоб Небеса розверзлися над ними і поглинули всю нечистиву рать загарбницької нації!

Я ще ніколи в житті нікому не бажала смерті. Але зараз, від розпачу і відчаю, не маю сили заглушити ненависть і злість у своєму серці.

Боже Всемогутній, зглянься над українцями, і яви світу диво. Затули нас своєю милістю і святою благодаттю. Амінь

26-й день війни...

Сьогодні Всесвітній день поезії, тому допис в #щоденниквійни у віршованій формі.

І знову тривога. "Усім в укриття!"

Летить від "братів" "допомога".

Одна вам дорога — до пекла, русня!

Вже ми не пробачим нікого!

Розтрощені храми, розбиті серця —

Це так нас сусіди "рятують".

Їм більше не буде у світі життя,

Бо їхні сини нас катують.

Сльозами і кров'ю стікає земля,

Немає кінця цьому й краю.

Тих, хто вбиває невинне дитя,

Героями не називають.

Нам з неба на голови стрімко летять

Ракети, снаряди — облога.

Та ми не здамося, ми будем стоять,

Поки не підкосяться ноги.

Вкраїнський народе, тримайся щосили!

Вже чується дух перемоги.

Бо з нами є віра і правда, мов крила,

Що дані нам Господом Богом.

Слава Україні!

 27-й день війни...

З кожним днем відчуття цінності мирного життя зростає в геометричній прогресії. Коли виходиш на вулицю і бачиш ясне небо, його безтурботна блакить ріже очі, і відгукується в серці гіркою тугою.

В моїх очах Україна так схожа на Рай на землі. Від її неймовірної краси спирає подих, і щоразу думаєш:

Боже, за що? Чому нам випала така гірка доля? Навіщо цю красу так запекло і жорстоко намагаються зруйнувати?

З кожним днем все важче читати новини. Бачити, як вмирають наші мужні захисники — нестерпно. За кожне загублене життя болить душа, так наче я втрачаю когось рідного, когось важливого, когось дорогого серцю.

Очі дітей, що осиротіли, змушені тікати, чи жити в підвалах, по-дорослому сповнені тугою і болем. Вони сняться мені ночами, і змушують ковтати сльози відчаю.

Як же шкода всіх нас. Як же важко жити в цій реальності.

Боже, бережи Україну, Боже, бережи українців, Боже, пошли янгола охоронця кожному нашому захиснику.

28-й день війни...

Вже цілий місяць, як українці живуть у новій, страшній реальності. За цей час змінилися не тільки ми — змінився цілий світ. 

Світ похитнувся. Життя уже ніколи не буде таким, яким було до. Через дії одного старого маразматика більше ніхто і ніде не зможе відчувати себе в безпеці.

Думаю, кожного, хто слідкує зараз за новинами, зараз цікавить лише одне:

Чи буде третя світова війна? Чи, може вона вже почалась? Чи натисне хтось ту червону кнопку?

Дуже хочеться, щоб цього ніколи не сталося. Бо війна страшна і потворна у всіх своїх проявах. Вона ще ніколи не приносила нічого, крім розрухи, горя і смертей.

Не приведи, Господи. Зроби так, щоб це все закінчилося вже завтра. Даруй нам перемогу і мирне небо

29-й день війни...

Сьогоднішнього запису в #щоденниквійни могло б і не бути, якби не моя Ася, і її вчителька історії.

Учням п'ятого класу дали завдання написати міні-твір на тему: "Трагедія війни в історії людства". І те, що написала моя донька, стало певною мірою відкриттям для мене.

Безумовно, будь-яка війна — це трагедія для кожного, хто опинився в її осередку. Війна — це трагедія для всього людства. Бо, попри високий рівень розвитку, політики все ще опускаються до кровопролитних конфліктів, аби реалізувати свої амбіції, поширити владу та ідеологію.

Смерть кожної людини від кулі, ракети, бомби, тощо — це попрання прав і свобод, принципів людяності та заповідей Господніх.

Я очікувала, що моя дитина напише свою думку саме про людські жертви і трагедію в рамках окремого суспільства, країни чи сім'ї. Ба більше, після того як я прочитала її твір, перше, що мені захотілося — попросити краще обдумати завдання, і розкрити тему трагедії в тому стандартному контексті, який я писала вище.

Але поки ми обговорювали це питання, виявилося, що її думки були набагато глобальнішими, ніж мої власні. І врешті-решт, я погодилася з її поглядом на тему.

Більше того, я вкотре впевнилася в тому, що для дітей дуже часто є абсолютно очевидним те, що для нашого, по-дорослому замиленого ока, — недоступне.

Дійсно, найбільша трагедія війни для всього людства полягає в тому, що це явище є звичним для людей.

І цю аксіому впевнено доводить Всесвітня історія. Нажаль!

Чи не пора людям змінити вектор пріоритетів? Питання риторичне. Бо давно пора.

НІ ВІЙНІ в Україні!

НІ ВІЙНІ на планеті Земля!

30-й день війни...

Здається, за цей місяць пройшло ціле життя. Життя, яке кардинально не схоже на все, що було до. Життя, сповнене відчаю, жаху, болі, сліз і розпачу.

Ми нарешті навчилися дякувати! Тепер усі набагато частіше звертаються до Бога зі вдячними молитвами: за ще один день життя і здоров'я близьких, за черговий тихий ранок, за ковток чистого повітря і води. Ми навчилися дякувати Всевишньому за все, що маємо, і чого не маємо наразі.

Ця війна, як грім серед ясного неба увірвалася в нашу країну. Вона страшна і невблаганна. Проте вона стала цінним життєвим досвідом, який залишиться з нами назавжди.

Тому зараз я хочу поякувати Богові за все. І попросити лише про одне:

Господи, полегши ношу для тих, в кого закінчуються сили. І даруй Твоє милостиве заступництво невинним людям

Амінь

32-й день війни...

Ще один день війни добігає свого кінця. Ще один день життя без життя.

Сьогодні перевели годинники, хоча багато хто цього й не помітив. Сьогодні я шукала, в яку сторону дує вітер, бо в Чорнобильських лісах пожежі. Хтось слідкує за рівнем радіації?

Сьогодні президент дав інтерв'ю російським незалежним ЗМІ, а на росії знов заборонили його показувати. Сьогодні, як і місяць тому, бомбардували, знищували і морили українські міста, вбиваючи їх багатостраждальних мирних жителів. Сьогодні, як і вчора, діти засинають під звуки тривоги, які я старалась заглушити читанням "Гаррі Поттера".

День сурка продовжується.

Завтра знову новини, ранкова перекличка, тривоги, online уроки, робота, рутина... Та головне, щоб для нас всіх таки настало це ЗАВТРА.

Господи, хай ця ніч не забере життя ні одного українця. Віримо. Молимось. Тримаємось. Перемагаємо.

Слава Україні і її Героям

33-й день війни...

Сьогодні я вперше відчула, що життя продовжується. Важко пояснити ці почуття. Я просто побачила невимовно прекрасне небо і відчула себе живою, і навіть трішки щасливою. Це так дивно!

Вже 33 дні ми всі живемо в нереальному кошмарі. В жахові, в який досі не хочеться вірити. І саме сьогодні я вперше майже не відчувала провини за те, що не сиджу в підвалах блокадного Маріуполя, чи Харківському метро, чи в розтрощеному окупантами селі на Київщині.

Це не значить, що я забула про жахливу трагедію тих бідних людей, і що мені більше не болить. Це значить, що я рада тому, що маю сьогодні, зараз. І це означає, що я ще більше, ще гарячіше ціную кожний новий день свого життя.

Я дуже рада, що моїм дітям не так страшно, як тим бідним діткам. Я дуже рада, що ми живі і здорові, наш будинок цілий, в нас є світло, вода...

У нас є розкіш пити каву зранку, приймати гарячий душ, вчитися, і робити рутинні справи, про які зараз багато українців може тільки мріяти. Я так сильно вдячна Богові за це! (Аж страшно наврочити)

Мені так хочеться поділитися цими маленькими спалахами радості з людьми, яким зараз невимовно важко. Тому я щоденно прошу Бога примножити і поширити радість на всю Україну. Із ще більшою завзятістю молюся за мир. Бо це все, що я зараз можу. Це все, чим я можу допомогти нещасним, знедоленим сім'ям на Півночі, Сході та Півдні України.

Моліться, люди! Бо тільки Всевишній може відвернути біду. Тільки Йому під силу укріпити дух і наснагу українських воїнів. Тільки Господь може вберегти й врятувати цю землю від великого горя.

Моліться за мир! Моліться за Україну!

34-й день війни...

Цей день був по зав'язку забитий шкільними уроками, домашніми роботами, та іншою навчально-шкільною рутиною. А зараз, уночі я відчуваю неабияку виснаженість.

"Звідки та втома?" — запитую себе.

Наче нічого важкого не робила: не бігла марафон, не копала город, та не грузила вагони, як каже моя бабуся. То чому ж ті батерейки сіли?

Бути мамою на війні — це виховувати, навчати, урівноважувати, заспокоювати, відволікати, оберігати, опікати, розважати, постійно готувати антистресові смаколики.

А ще, без кінця слухати, втирати сльози, шукати спосіб справлятися з панічними атаками, постійно пояснювати і говорити, відповідати на одні й ті самі питання, обіймати, спати разом в одній кімнаті... і багато-багато іншого.

Ось звідки ця втома.

Для наляканих дітлахів мама і тато стали справжньою бронею, острівцем безпеки і стабільності.

Зараз діти потребують якісної присутності батьків більше, ніж будь коли. Присутності фізичної і моральної, на максимальному рівні залученості в їхнє життя.

Підтримувати і транслювати урівноважені емоції дуже важко, особливо, коли ти й сам втратив усі базові опори в житті. Та вибору немає! У нас війна. Ми просто мусимо триматися, мусимо вистояти! Ми маємо зробити все, щоб наші діти могли жити нормальним життям, наскільки це взагалі зараз можливо.

Мами, які в цей тяжкий час 24/7 знаходяться вдома з дітьми, — теж воюють. Воюють не тільки за перемогу, а ще й за майбутнє країни. Стоять на смерть за те, щоб сьогоднішні діти мали змогу і мізки зробити кращим своє завтра.

Я стомилася! Але я впораюсь! Ми всі впораємося з Божою поміччю!

Слава Україні. Слава ЗСУ. Слава українським берегиням.

36-й день війни...

Ця весна — не така, як інші,

Хоч, як завжди буяють квіти,

Прилітають птахи, та між іншим,

Рано стали дорослими діти!

Подивіться у їхні очі,

Там нема пустотливого блиску.

На їх личках недоспані ночі,

Залишили зажурений відтиск.

У дітей украли дитинство,

Научили ненАвисті й люті.

Показали війну й насильство,

Безтурботні ігри — забуті.

Вже немає назад дороги,

Їх невинність війна забрала.

Замість музики — звук тривоги,

Замість хованок — ночі в підвалах.

Ця весна, як багато інших,

Нам дарує надію і квіти,

Прилітають птахи, та між іншим,

Рано виросли бідні діти!

37-й день...

Війна все ще не скінчилася. І не видно ні кінця, ні краю цьому кошмару. Здається, ми всі почали до цього звикати.

Нажаль...

38-й день війни...

Сьогодні для мусульман в Україні і світі почався священний місяць Рамадан. Місяць посту, смирення і молитви.

Моліться, друзі, всіх релігій і конфесій. Моліться всім серцем, і Бог не полишить нас.

Все буде Україна

39-й день війни...

Буча. Ірпінь. Гостомель. Боже, як же боляче! Як жахливо! Як шкода тих нещасних людей. Ким треба бути, щоб таке робити? Де їх серце? Де їх віра в Бога? В цих нелюдів не лишилось нічого людяного, нічого святого.

Господи Боже, як же я їх всіх ненавиджу! За кожну нову рану на тілі України. За кожну вбиту жінку й дитину... Злість в душі росте, і наповнює моє серце, і я нічого не можу з цим зробити.

Не пробачимо ні одне втрачене життя, ні один зруйнований будинок, ні навіть зламану рослину чи вбиту тварину. Горіть у пеклі, російські тварі! 

40-й день війни...

Вже минуло 40 днів війни. Боже, а ще й досі не віриться.

Сьогодні, згідно з релігійними канонами, душі найперших жертв кровопролитної російської бійні покинули цю грішну землю. Світла пам'ять Героям України і ні в чому не повинним людям, що загинули за всі ці 40 страшних днів.

Наші сльози вже мали б вичерпатися, а очі всохнути. Та вся країна вже цілих сорок днів тужить за тим, що з нею зробили іроди прокляті.

Нелюди і тварі, які ще досі продовжують називати себе братським народом. Цинічно і нахабно оголошуючи себе єдино вірною інстанцією, до якої ми маємо дослухатися. Тьху, так гидко стає від однієї думки про це.

Уже майже 6 тижнів я спостерігаю за своїми думками і веду цей щоденник. І абсолютно очевидно, що моє відношення до росії та її громадян стає дедалі гіршим. Мені було шкода їх, як психічно хворих людей, а тепер я ненавиджу їх усім своїм серцем. Бо більшість із них, а це близько 80% за офіційними даними, підтримують свого царя психопата, і варварські дії його орчої армії.

Вони бачать своїми очима відео і фотографії з понівечених українських міст та закатованих там людей, і вірять, що то все постановка.

Чому так? Мабуть тому, що повірити в очевидну правду важче, ніж зізнатися в тому, що ти — є частиною того пекла. Що той виродок, який катує, грабує, ґвалтує, принижує і знищує мирних людей і дітей — то твій син, батько, чоловік, брат.

А ті, хто ще має трохи мізків і розуміє весь жах, який відбувається в Україні, настільки нікчемні, що бояться навіть зайве слово написати на свої сторінці в соцмережах. Про яку дружбу і взаєморозуміння з сусідами тут може йти мова? Слово русофобія для нас стає все масштабнішмм і набуває нового контексту.

Господи, коли це все скінчиться? Коли моя Україна перестане стікати сльозами і кров'ю? Здається, ми вже ніколи не станемо такими, як були ДО.

Все буде Україна

44-й день війни...

Іще один день, схожий на всі попередні 43 дні. Знову трагедія. Знов жаль і сльози, злість і розпач. Боже, коли це скінчиться?

Світла пам'ять кожному українцю, який загинув у цій війні.

45-й день війни...

Ми всі вмираємо із кожним вбитим.

А біль у грудях, мов огнем горить,

Коли дитячі очі так несамовито,

Благають маму й тата оживить.

Заснула сном голодним мати.

А син їй їсти носить до хреста.

Не зможе він уже її обняти,

І не почує більше її лагідні слова.

Здригається від болю Україна.

Криваві сльози котяться з очей,

Бо братська ще одна могила

Поглинула навік її дітей.

В садках її вже замість квітів

Жахливо проростають з-під землі

Людські тіла: їх руки, ноги, нігті...

А душі плачуть тихо у пітьмі.

Помилуй, Боже, рідну Україну!

І від біди її навік убережи.

Хай України слава усім світом лине,

І квітнуть вічно всі її сади.

 46-й день війни...

Тривожний день. Якийсь напружений і кволий. Сьогодні було гучно і страшно.

Страх, наче якась підступна тварь, то підкрадається зненацька і душить, то відступає і вичікує, коли б напасти ще раз.

Чомусь цілий день згадувалося 24 лютого.

День, коли життя перевернулося. Ранок того дня, напевне, ніколи не забудеться. Шоста година ранку, гудіння літаків у небі, розгубленість, страх і гостре небажання вірити в таку жахливу реальність.

Від шуму діти прокинулися раніше, ніж звичайно, і постійно запитували, що сталося, чому сьогодні не треба йти до школи. Та я не знала, що їм говорити. Чомусь було дуже страшно сказати правду. І хоч я стараюсь ніколи не обманювати дітей, та 24-го зранку я збрехала. Сказала, що в місті йдуть воєнні навчання, тому школу відмінили.

Та вже за півгодини вони дізналися про все від своїх друзів і однокласників, які в чатах напербій повторювали страшне слово війна. Довелося зізнатися, що я збрехала. Було соромно і хотілося плакати.

Їм теж було страшно, тому не можна було давати волю сльозам. Натомість я дивилася в їхні сповнені страху очі, обіймала і заспокоювала. А в самої серце рвалося на дрібні шматочки.

З того страшного дня пройшло майже два місяці, а таке відчуття, наче цілих 100 років. Нашого розміреного життя без війни наче й не було. Наче воно нам наснилося. Чи може ця війна нам сниться? Може завтра ми прокинемось, і виявиться, що це був лише нічний кошмар. Якби ж то.

Скільки ще нам прокидатися з цією клятою війною і в думках, і в серці? Скільки ще нам буде снитися цей страшний сон? Скільки ще той страх буде невід'ємною частиною наших буднів?

Ніхто не знає відповіді на ці питання. Та хочеться вірити, що залишилося зовсім трохи. Молімося і віримо в ЗСУ.

Все буде Україна

47-й день війни...

Я знала, що буде війна. Але не хотіла в це вірити.

Всі люди, в тій чи іншій мірі, мають свою систему підсвідомого раннього сповіщення. Її називають по-різному: інтуїція, внутрішній голос, третє око, шосте чуття, дар передбачення і т.ін. Але не так важливо, як ми це називаємо, головне, що воно точно є. Питання тільки в тому, чи готові ми до нього прислухатися?

Задовго до війни мені наснився сон. Я бачила повінь, і брудні потоки води, які мчали по вулицям. Прокинувшись, я відчула, що цей сон не пустий. Знаєте, так буває: просто прокидаєшся, і усвідомлюєш важливість побаченого. Більше того, я знала, він віщує погані речі в глобальному сенсі.

Уже тоді я знала, що війні в Україні бути. Але й далі тримала це в собі, нікому не розказувала. Мабуть через те, що в дитинстві нам говорили: не розказуй, щоб не збулося.

І аж до 23 лютого я намагалася переконати себе, що то пусте, і все буде добре.

Нажаль, таке безвідповідальне відношення до сигналів власної підсвідомості поставило мене в скрутне становище. Проігнорувавши їх, я втратила змогу завчасно підготуватися до цих страшних подій морально, фізично і матеріально.

Впевнена, так само не звернули увагу на свою інтуїцію мільйони українців. Ми всі до останнього не вірили в те, що на нас насувається буря. Ми продовжували жити звичайним життям, мріяти, будувати плани на майбутнє. Як же ми всі помилялися.

Усвідомлення того, що внутрішній діалог з собою провалено, не дає мені спокою ось уже 47 днів. Якби я прислухалась тоді до свого передчуття, що б змінилось? Чи змогла б я підготуватись? І чи взагалі можна підготуватись до війни пересічній людині? Хто зна.

Одне я знаю точно: відтепер я буду прислухатися до таких сигналів значно краще.

А ще, я дуже чекаю нового віщого сну. Сну, який натякне: Перемога вже близько. І кожної ночі з нетерпінням чекаю на нього. Все буде Україна

48-й день війни...

22 тисячі — Маріуполь

720 — Київщина

191 — діти

І ще сотні невідомих

А Медведчука спіймали на Закарпатті, яка іронія. Слава СБУ

Боже, бережи українців. І дай сили ЗСУ

Все буде Україна

49-й день війни...

Чимало українців стали співучасниками сьогоднішньої російської війни, задовго до того, як вона почалася. Війна прийшла до нас в тому числі тому, що ми роками методично і добровільно піддавалися російській агресивній ідеології та пропаганді. І я, нажаль, входжу в число тих, хто свідомо або ні ослаблював позиції Української держави перед росією.

Звучить це страшно і навіть безглуздо, на перший погляд. Тому спробую пояснити на своєму прикладі.

Я виросла в українськомовній сім'ї, в маленькому, затишному містечку центральної України з милозвучною назвою — Кам'янка. До 18 років я говорила та писала переважно українською мовою, і притаманним моєму регіону суржиком. Та з переїздом в Кропивницький мовний порядок денний для мене різко змінився.

Досі пам'ятаю, як мені було дивно чути аж ТАК багато російської мови повсюди. Не можна сказати, що було дуже важко адаптуватися до таких обставинах, оскільки я читала багато книг російською, а також факультативно вивчала цю мову в школі. Тому моя росіїзація проходила не дуже болісно і майже непомітно.

В мовному питанні для мене сталося три переломних момента

1. Мій чоловік — палестинець. І, коли він приїхав в Україну, наш ВУЗ чомусь навчав студентів іноземців російської мови. Зрозуміло, що саме через це, мені довелося спілкуватися зі своїм обранцем російською. А будь-яка спроба перевчити його на українську закінчувалася однією і тією ж фразою: "Твоя країна навчила мене розмовляти російською, і більшість українців навколо спілкуються нею. Я розумію українську, і мені цього достатньо". З ним важко не погодитися. В цій битві мої позиції завжди залишалися слабкими, саме через таку дивну мовну політику України.

2. Враховуючи обставини, описані в першому пункті, мої діти в побуті спілкуються російською. І, поклавши руку на серце, мушу зізнатися, мої спроби змінити це були занадто слабкими. Важко в цьому зізнатися навіть самій собі. І це ще одна програна мною битва.

3. 2012-го року відбулося моє перше знайомство з професією копірайтера. Для тих, хто не знає, копірайтер — це той, хто пише комерційні тексти для різних інтернет ресурсів. Оскільки 99,9% клієнтів замовляли саме російські тексти, вибору не було, довелося писати російською. І навіть сьогодні, відвідуючи більшість українських сайтів, ви знайдете там контент або російською мовою, або машинний переклад з російської. Одним словом, українська досі має дуже слабкі позиції на просторах інтернету. Це ще одна битва, яку ми й досі колективно програємо.

Пора кожному з нас почати вигравати свої власні битви, аби перемогти в цій війні.

50-й день війни...

Здіймає руки в небо Україна

Й до Господа шепоче молитви:

Стою перед Тобою на колінах,

Скажи:

За що вмирають мої доньки і сини?

Які гріхи вони спокутують?

За що їм очі випекло від сліз?

Чому не теплі ковдри їх укутують,

А лиш холодний ґрунт і темний ліс?

Молю Тебе, Всевишній, змилуйся!

Й Твоє святе прощення подаруй!

Від серця щирого вони Тобі молилися,

Спини їх ворога, і його руки скуй.

Молитва України гучно лине світом,

Який від болю і надриву аж гуде.

Хай вічно славляться Вкраїни діти,

І Перемога скорая нехай прийде!

51-й день війни...

Хто небудь помітив, що половина весни вже позаду? Я — ні.

В голові ніяк не вкладається той факт, що час продовжує свій плин. Недивлячись на весь той кошмар, який на нас звалився.

Здається, що хтось заморозив наще життя ще 24-го лютого. І ми всі наче й рухаємось вперед, але якось інертно, неприродньо, з надривом.

Сьогодні чомусь дуже важко зібрати думки докупи, і скласти їх в слова. Так важко бачити весну, коли в душі ще й досі Лютий. Хто знає, коли ця зима нарешті скінчиться?

52-й день війни...

Стомилася.

Все, що планувала — посадила.

Менше читала новин, та від цього не легше. Чомусь. Може тому, що цілу ніч тривоги заважали спати.

Вдячна всім, хто захищає Україну, за те, що маю змогу спати хоча б так. Безмежно вдячна ЗСУ: "Ви всі неймовірно круті. Бережи вас, Боже!"

53-й день війни...

Так важко підтримувати рівновагу усі ці десятки днів мороку, страху і жахливих новин. На мізки тисне все, і навіть те, що приносило радість раніше, зараз може вмить роздратувати. Я прямо фізично відчуваю, як пружина психіки всередині закручується все тугіше. І стримувати депресивні пориви — все важче.

Особливо сильно ці відчуття загострюються з заходом сонця. Бо поки вдень, ти займаєшся рутинними справами, то не маєш багато часу заглиблюватися у роздуми. Але вночі всі ці почуття давлять на голову, наче бетонні плити. І з кожним днем війни тиск тільки зростає.

Щодня запитую себе: як боротися з цим? І щодня вигадую нові способи. Особисто для мене, краще всього допомагає в цій нелегкій боротьбі фізичне навантаження.

Хтось дуже мудрий колись сказав: "Бути зайнятим — найкращі ліки". І це працює. Вдень. Але не вночі.

Я, як і більшість українців, почала недолюблювати цю колись дуже романтичну частину доби. Чи пройде колись ця нелюбов? Дуже хочеться вірити, що пройде. Бо все проходить. Все закінчується рано чи пізно. І війна, і страх, і саме життя...

Господи, зроби так, щоб для всіх нас ці жахливі події скінчилися якнайскоріше. А далі, нехай українців чекає життя, сповнене радості і душевного зцілення.

Вірю, надіюсь і молюся за Перемогу. Добра над злом, життя над смертю, світла над темрявою.

Надобраніч, Україно.