Щоденник війни "Чотири місяці життя" - "Голоси Мирних", музей Фонду Ріната Ахметова

24.02.2022 р. десь о сьомій подзвонила сестра. Війна. Ми нічого не чули, нічого не думали. Я не вірив, що все так буде, що все так серйозно.

Зрозуміло, що путін божевільний, але що наважиться на таке – ніхто не думав. Вражає його розвідка. Якщо йому доповідали, що за два дні парадом до Києва, тоді на расії все дійсно погано.

Отже. Ніхто не думав. Щоправда, куми з Лівого берега (Лівий у Маріуполі перший потрапив під обстріл) приїхали до нас.

Я пішов на роботу. Працюю я чоботарем. Ніхто взуття не приносив, але забирали. Так пройшло два дні.

26.02 почалося вже і в нас. Ми жили навпроти АС-2 по проспекту Миру 127, біла дев’ятиповерхівка, поруч чотирнадцятиповерхівка. Дружина подзвонила мені на роботу й сказала, щоб зачинявся та йшов додому. Роботи однаково немає, а вдома треба бути на всяк випадок. Моя майстерня мала назву «Чобіток», півтори зупинки від дому. Через п’ятнадцять хвилин я був удома. Машина моя не була заправлена (це я бовдур!) На другий день жодна заправка не працювала.

***

Приблизно з першого по шосте березня вимкнули все: світло, воду, газ. 28-го лютого в кума був день народження, тому пам’ятаю, що все ще було. Також цей тиждень запам’ятався спусками до бомбосховища. Бомбосховище радянське. На весь дім. На випадок мабуть, атомної війни. Масивні товсті залізні двері. Вхід з обох сторін, рукомийники, вбиральні, багато кімнат, але все дуже занедбане. Коли ми спустилися вперше, окрім нас ще було три людини.

Намагалися спати на дерев’яних ящиках. Замучилися й пішли у квартиру. В квартирі при обстрілах ховалися спочатку у ванній кімнаті, потім просто в коридорі.

Коли ще було світло, дізналися з інтернету, що потрібна кров на станції переливання крові. Це було від нас недалеко. І вже під звуки канонади побігли з кумом здавати кров. На станції нам сказали, що кров уже зібрали. Люди, хто поряд живе, за пів години заповнили все, що можна там заповнити. І тоді я вперше почув «Гради». Дуже близько. Скоріш за все били наші. Тому що були тільки виходи.

На зворотному шляху забігли до крамниці (ще працювала). Найцікавішим було те, що коли ми набирали крупи та макарони, деякі брали шампанське.

Ще на цьому тижні (точні числа не скажу) пішли до супермаркету «Щирий кум» на перехресті проспекту Миру та проспекту Будівельників. Черга була метрів сто п’ятдесят. Без тиску, все культурно. Тоді ж я подзвонив сестрі, тому що в нас на автостанції зв’язку вже не було.

І води вже не було, але пішов мокрий сніг, що одразу танув. Ми почали набирати воду з водостоків. З цієї води і готували їжу (коли ще був газ), і пили, і у вбиральні використовували.

Згодом прилетіло в «Епіцентр». Як він палав, ми бачили з лоджії. Найцікавіше було, коли вогонь дістався до піротехнічного відділу. Салюти видно було далеко. Наступного дня прилетіло в сусідню чотирнадцятиповерхівку, у поверх 13-ий чи 14-ий. З цього дня ми спустилися в бомбосховище остаточно та заселилися в нашій злощасній кімнаті.

Ще, забув. Коли ще були у квартирі, ходили грабувати «Сільпо», яке було розташоване навпроти «Епіцентру». Начебто, коли згорів «Епіцентр», військові самі відкрили «Сільпо», тому що могло прилетіти й туди. А оскільки продовольчу кризу ніхто не відміняв, усі кинулись у «Сільпо».

Ми з кумом вагалися. Але коли вчергове вийшли набрати воду з водостоку, побачили в нашому під’їзді візок «Сільпо», і наші сумніви зникли. Що здивувало в «Сільпо»? Люди набирали окрім їжі все. Трощили вітрини, загрібали золото, срібло, тягнули техніку, офісні стільці, трощили касові апарати тощо. Ми встигли набрати цукру, хліба, туалетного паперу, якихось солодощів, чіпсів.

Коли з повним візком під’їжджали до нашого дому, побачив пляшку коньяку, хтось загубив. Коньяк не взяв. Не те що не люблю, але в тій ситуації треба було тримати голову тверезою.

***

Життя у бомбосховищі. Вигляд зверху:

Спали ми на двох стелажах (у народі «козлах»), які я зайняв. Один був 1,5 на 1,5 метра, інший 2 метра на 80 см.

Спали на них четверо наших дітей. Ми з дружиною спали на стільцях. Їли всухом’ятку: сири, ковбаси, якісь цукерки. Багато ходило людей та пригощали продуктами та усілякими смаколиками (експропрійованими, скоріш за все). Але ніхто не відмовлявся, не той випадок.

Взагалі грабежі продовжувались. Поруч був ринок на АС-2. Відразу в бомбосховищі почали ходити в новому одязі, у новому взутті. На 8 березня ходили хлопці і всім жінкам дарували духи.

Що робили ми з дружиною? Куми були в іншому кінці бомбосховища, тому на «діло» вже ходили зі Світланою. Першим ділом «бомбонули» «Щирий Кум», який знаходився перед ринком, навпроти нашого будинку. Треба сказати, що усюди ми прибігали на кінець вистави. Але деяких ковбас, сирів, ряжанки, яка не встигла ще прокиснути, майонезів набирали.

Усі походи на ринок здійснювалися через проспект Миру, швидкими перебіжками, позаяк прильоти мін, «Градів» і ще незнамо чого було чутно дуже добре.

Наступним об’єктом стала «Сімейна пекарня». Набрали якихось заготовок із борошна, тарталеток. Чому їх? Тому що хліба вже не було.

Усі думали, що війна ось-ось і закінчиться. Придумають Мінськ-3,4,5 і так далі. Роботи спочатку буде мало, а коли закінчиться війна треба щось мати.

У пекарні взяли ще два ящики маргарину по 25 кг кожний та один ящик повидла. Ще в цій будівлі, я так розумію, на даху був бак із водою. Ми знайшли відерця з пластмаси, штук 10 по 3 літра, та носили воду у квартиру через те, що з питною водою починалася напруга. Якісь хлопці кинули на дорозі мішок борошна. Його я теж затягнув на шостий поверх у квартиру.

Довго їли всухом’ятку. Вирішили приготувати суп. Була тушонка, картопля, макарони. Звичайно на вогнищі, біля бомбосховища. Коли суп був майже готовий, почало прилітати. Засвистіла міна. Впали прямо біля вогнища на землю.

Прилетіло в червоні МЖК доми, у поверх 10-ий. Ми швиденько сховались. Потім я вже сам вибігав посолити та знов падав на землю. Свєта кричала, щоб кидав той суп. Але ж стільки днів без гарячого. Отже, суп ми поїли.

***

7 березня вирішили переночувати у квартирі. Дружина втомилася спати на стільці. Скажу одразу, на стільці спати зовсім незручно, тим більше декілька ночей поспіль. Тому, незважаючи на страх, наважилися.

Весна цього року видалася холодною. У квартирі було +12 градусів. Ми спали одягнені, а наша мама взагалі в пальто. Це була остання ніч, коли ми ночували в нашій квартирі.

Часто приїжджали військові. Привозили якісь смаколики, апельсини. 6-ого березня зайшли двоє військових і сказали, що їм потрібні машини (військовий час чи щось таке). Не знаю, хто дав, але я дав. Щоправда, пального було в ній літрів шість і не дизель. На війні, я так розумію, краще дизпаливо.

7-го березня, коли ми ночували у квартирі, приходили військові, щоб віддати ключі від автівки. Чи бензину не було, чи «Ланос» не та машина – не знаю. Нас не було, і вони сказали, що прийдуть завтра. Але потім ніхто не прийшов. Дай Боже, щоб вони зосталися живими. За ключі я не хвилювався – були запасні.

Так дожили до 10-ого березня. Десь посеред дня в наш двір прилетіла авіабомба. Усі в бомбосховищі підстрибнули. Чи дім підстрибнув і нас підкинув – не знаю. Це як, якщо ви сидите на канапі, і хтось поруч плюхається, і ви підстрибуєте. Це щоб зрозуміло, як приблизно це було.

У нас дім: чотирьохпід’їзна дев’ятиповерхівка, на додачу два перші поверхи – великі крамниці. І ось вся ця бандура підстрибнула. Я впевнений, що сусідні домівки теж підстрибнули. Ось такими бомбами русня рівняла Маріуполь. Ось такі бомби скидала на захисників «Азовсталі» та на мирних мешканців.

Воронка, точно не скажу, у страху очі великі, метрів 10 на 10. Глибина 1,5 людини. Поруч стояли три автівки, моя посередині. Машину праворуч підкинуло та приземлило дах до даху на мою. Машину ліворуч перекинуло просто на дах поруч.

У бомбосховищі було декілька вікон, які були нижче рівня землі. Виходили вони в спеціальні ями під будинком. Ці вікна теж пошкодились. Вирішили ці ями забарикадувати на випадок наступного прильоту (наївні). На вулиці було багато мішків будівельного сміття (якийсь нещасний робив ремонт). І ми чоловік 10 у дуже швидкому темпі забарикадували ці ями з вікнами цими мішками.

***

У ніч на 11 березня я чергував. Можливо, це й врятувало мені життя.

У бомбосховищі була така собі комендантська година. Приблизно з 22:00 до 06:00. Щоби сильно не ходили, багато не курили, взагалі, щоб людям не заважали. Завжди ж знайдуться шалапути якісь. Двері на вулицю зачинялися, і чоловіки по двоє по 2 години чергували. Ми з одним хлопцем (не пам’ятаю як його звати, був навпроти нас у коридорі) чергували з четвертої до шостої ранку. Після «зміни» я прийшов та сів на стілець у коридорі.

Хух! Пройшло 110 днів із того дня. Пишу, а дихати важко. Але якщо взявся, спробую продовжити. Спіонерив зараз у зятя стопку коньячку. Можливо, трохи заспокоюсь.

Отже. Сиджу на стільці, підходить Світлана. Ми вирішуємо збігати до квартири щось зварганити поїсти дітям. Запаси їжі все одно були у квартирі. Вона пішла в нашу кімнату чи то взяти якісь пакети, сумки – не знаю. І тут великої сили хлопок. Не як вибухи, які чуєш на вулиці. Мабуть, коли перебуваєш в епіцентрі вибуху, звук інший. Як мені здалося, хлопок долонями, тільки у 100-1000 разів гучніше. І за ним одразу ж обвал плит.

Усе тривало 2-3 секунди. У приміщенні повний туман, крики людей, паніка. Пожежі не було. Може це нас і врятувало. Коридор, де я сидів, витримав. Старша донька, Настя, спала в коридорі на великому «козлі». Її я побачив першою. Один живий. Інші були в кімнаті.

Бомба (я так розумію) летіла не просто зверху, а по косій. Прилетіла десь між першим та другим під’їздом. Підбило опори, і дев’ять поверхів рухнули та придавили бомбосховище.

Вигляд з торця:

Наша кімната була приблизно 10 метрів на 15 метрів. Чиста в тому сенсі, що не було жодних перегородок чи опор. Її завалило миттєво. Та тільки вздовж двох стін плити не впали рівно, а тільки однією стороною. Це і врятувало тих людей, які були під стінкою. Серед них були й мої.

Через щілинку між плитами витягнув сина Родіона, потім доньку Таю. Коли побачив Світлану, намагався підняти плиту. Такий був відчай. Дружина була придавлена плитою до стелажа.

Вигляд збоку:

Через мить зрозумів, що треба розібрати стелаж. Дякувати, хтось не розгубився та приніс мені сокиру й невеликий лом. Коли розібрав стелаж, Світлана звільнилася. Далі пішла Поліна – наша четверта. Тут було складніше. Довелося розбирати каміння. Поля під час вибуху сиділа на стільці.

Вигляд зверху:

Плита одним краєм перекинула Полю на другий стілець та придавила до стіни.

Вигляд збоку:

Ноги були засипані камінням. Розібрав камені. Поліна була в зимній куртці. Ще, щоб витягнути Полю, розбив частину стільця. Витягнув без кросівок. На цьому нещастя Полі не закінчилися. Положили її на стелаж у коридорі біля дверей. Двері були скляні, розбиті. Шматок скла випав прямо Поліні в ступню. А вона була без кросівок.

Окрім моїх у кімнаті ще були живі люди.

План кімнати:

Поля собою закривала прохід. Коли її витягнув, вилізли ще 4 жінки. Далі лежала дівчина з хлопцем, їм придавило ноги. Мені підкинули великий лом. Ще по дорозі до них довелося ламати лавку, що стояла біля стіни, інакше не проліз би.

Якось розбивав плити, підважував великим ломом. Першою витягнув дівчину. Вона залишила там халат і вилізла з нього. Ще вона молодець, витягувала каміння далі в коридор. Тому що, коли я ламав плити – викидав каміння й закривав прохід, а вона його розчищала. У цей час почав знову літати літак. Чи дивився що наробив, чи розвідував, але тоді ставало реально страшно. Думалося: «зараз ще одну скине, щоб добити».

Якось витягнув хлопця. Далі в кутку весь цей час волала дівчина. Я їй теж волав типу щось: «Чекай, потерпи, йдемо». Вона виявилася повністю засипана каменями. Слава Богу, не дуже великими. Та теж, як і у всіх, були придавлені ноги. Цікаво, що під камінням з нею був її собака та страшенно лаяв. Собака був із якоїсь бійцівської породи. Добре, що в наморднику. Першим пішов пес. Він був цілий. Відчепили його від карабіну, і він вибіг, але не далеко. Метра за три сів та весь час на мене лаяв.

Дівчину потроху розрив. Десь ломиком підважив, вилізла і вона. Та одразу говорить, що в неї поряд маму завалило. Я кажу: «Давай, рідна, поповзли до виходу, потім будемо оплакувати, бо якщо тут залишимося, будуть оплакувати й нас».

Виповз я, скажемо так, трохи брудний. Кум злив мені води. Хоч трохи умився. Світлана сказала, що Полю подивився військовий, схоже на перелом таза (так і було, тільки 6 переломів, а не 1). Військові викликали МНС і сказали, що Полю відвезуть у Червоний Хрест.

У бомбосховищі залишатися було небезпечно. Тому я, Настя, Тая, Родя та куми з мамою (ще з нами побігла Олена, у неї в нашій кімнаті загинули чоловік та донька років шістнадцяти) побігли в бомбосховище на перехресті пр.Миру та пр.Будівельників – дім «СБУ». Тільки побудований, ще не заселений.

Свєта залишилася з Поліною. Домовилися зустрітися в Червоному хресті. Чомусь сказали, що він знаходиться в кінотеатрі «Комсомолець».

***

Бомбосховище в будинку СБУ було в 100 разів гірше за наше. Це був просто великий підвал на весь дім. Від підлоги до стелі метрів п’ять. Кімнати великі, приблизно такі, як наша, а то й більше.

Я натягав гіпсокартону (ще був у квартирах). Просиділи десь годину. Дуже змерзли. Хтось порадив зробити портянки. Порізали легкий плед, та я накрутив всім дітям й собі.

Потім побачили, що люди почали займати квартири. У квартирах було тепліше, ніж у підвалі. Настільки змерзли, що вирішили йти в квартири. Зайняли квартиру на третьому поверсі. Зняли вже пару дверей на підлогу. Загалом, облаштовувалися.

Кум сказав, що у нього є хтось у селі десь у Запорізькій області. Склали речі в машину. Зібралися сідати, а машина не заводиться. І соляра є, акумулятор заряджений, а автівка не заводиться. Це був знак. Якщо б ми поїхали, можливо наша мама б не вижила. Але про це потім.

Кум згадав, що у його тещі є подруга на «Слобідці». Та я тільки тоді згадав, що у мене є дядька на «Слобідці». Після сніданку (дві рибні консерви та сухарі) вирішили видвігатися на «Слобідку». Оскільки дім СБУ не виглядав надійним сховищем. До речі, він залишився цілим.

Спочатку вирішили зайти до «Комсомольця». Гадали, що там Червоний хрест і Світлана з Поліною. Видвінулися дрібними перебіжками через пр.Миру, вул. Бахчиванджи, «Комсомолець», БК «Коксохіма», галерея Куїнджі... Майже через кожен дім забігали в під’їзди. Тому що свист мін практично не припинявся.

Два слова, як ми виглядали. Родя теж виліз після завалу без взуття. Йому знайшли гумові чоботи сорок п’ятого розміру на його тридцять дев’ятий. Так він біг. По дорозі, коли забігли у черговий під’їзд, вирішили, що Настя з Родіоном поміняються. У Насті були шкіряні, типу берців, боти на платформі. Розмір ноги у неї більше, тому Роді стало легше бігти. Я був у спортивних штанах та черевиках. Портянки йшли з черевиків зверху на штани. Як у військових у першу світову війну. Ну ось такий вигляд.

З речей у нас було: 5 літрів води, сухарі, якийсь матрац, та Родя десь схопив м’яку велику іграшку «Єдиноріг» і вперто його ніс.

Добігли до «комсомольця» та позапитували у людей. Зрозуміли, що там ніякого Червоного Хреста немає. Просто бомбосховище, навіть гірше. Усі сиділи у кінозалі, мабуть, думали, що русня не буде бомби скидати по цивільній інфраструктурі. У «Драмтеатрі» теж так думали.

***

Слобідка

Ідучи до дядька Вови, хвилювався, що їх не буде вдома. У них було 2 автівки, і я думав, що вони всі вже у Запоріжжі. Вони – це дядько Вова, тітка Ніна, їхній син, мій брат, Сергій з жінкою Ілоною та їхнім сином Богданом. Підійшовши до дому, побачили дим з труби. Вдома. Прийняли, дай Боже їм здоров’я, довгих років життя. Зустріли, нагодували, напоїли.

Потім вирішив збігати на вулицю Торгову. Там колись був Червоний Хрест. Це все один день – 11 березня. Червоного Хреста на Торговій вже не було. Було написано, що з’їхав. Куди? Невідомо. Навпроти були склади. Вже розбомблені. Тому зрозуміло.

Ще в цей день до дядька Вови приїжджав військовий, ну як військовий, санітар в якомусь госпіталі, але у формі та з автоматом. Тітка Ніна їм пишки насмажила. Так ось, військовому ми теж дали папірець з прізвищем та ініціалами Свєти і Полі.

Спати полягали в залі. На двох диванах. Звісно, після дерев’яних тапчанів у бомбосховищі це були царські ліжка. Настя з Таєю лягли на канапі біля стіни, а я з Родею біля вікна. Але після перших «бахів» Родя перебіг до дівчат, а я ліг на підлогу. Подалі від вікон.

Так закінчився для нас цей день – 11 березня.

***

Цей день для Полі та Свєти

Як вони розповідали, після того, як ми пішли, години чотири вони ще просиділи у нашому бомбосховищі під обстрілами, поки не приїхали МНС-ники. Я ще дивуюся цим героям, які, можна сказати, з передової, під бомбами, мінами та «Градами», приїжджали та вивозили людей до лікарень.

Полю та Влада (якого я витягнув) забрали та відвезли у другу лікарню на 17- му мікрорайоні. Свєту не узяли, бо нікуди було. Ледве запхали Полю та Влада.

Так Світлана залишилася у бомбосховищі до ранку. Усю ніч бомбили. Хто залишився, зламали кімнату з продуктами. Свєта узяла собі трохи сира, ковбаси, ще чогось, але їла зовсім мало. Коли бомблять, апетит не дуже, чесно кажучи. Але організм не обманеш, і звичайно слабшала.

Вранці, хто міг (а були і зовсім старенькі) побігли з нашого дому. Свєта прибилася до однієї родини та пішла з ними. По дорозі заходили ще у два доми, але їх не пустили. Так вони потрапили до того ж бомбосховища СБУ. Свєта нас пошукала, але, звичайно, нас вже не було.

Під час вибуху, коли Свєту придавило плитою до столу, мабуть, у неї в області грудної клітки з’явилася тріщина. Їй було тяжко дихати. Але треба було якось облаштовуватися. З Лерою теж тягала гіпсокартон, щоб було на чому спати. Спала, закутавшись у плед, який знайшла ще в нашому бомбосховищі.

Їла пару шматочків сиру зранку та пару ввечері. Ніхто не знав, скільки доведеться ще сидіти. На другий день випила грамів 50 води. З водою були проблеми. Ще був марш-бросок до АТБ. Хтось сказав, що там є чиста питна вода, і народ попер. Свєта через те, що мало їла, ледь бігла, але треба було бігти. Води там не виявилося, але хтось всунув їй телефон новий (експропрійований), але без акумулятора. Так він і не послужив, десь викинули.

У бомбосховищі повна темрява. Де-не-де хтось проходив з ліхтариком. Одна бабка зліва з глузду з’їхала. Праворуч у мужика стався приступ епілепсії. Русня бомбить 24 години. Після нашого обвалу чекаєш обвалу кожної секунди. Апокаліпсис. Подумки Свєта прощалася із життям.

***

Ми

У нас наступні 12-13-ті числа пройшли так: з дядьком Вовою та Сергієм спилили товсту акацію, порізали на пеньки та вдома рубали на дрібні дрова, з Сергієм ходили на джерело за водою. Черга невелика, але у всіх 10-20-літрові баклажки. Стояли години три. У неділю дядько Вова затопив лазню, і ми помилися. З волосся вимивали камені та пил.

Від військового не було ніяких звісток. Ще раз приїхав. Привіз багато ряжанки, кефіру, але за наших нічого не взнав. Та я думаю і не узнавав.

У понеділок я не витримав та пішов шукати Свєту з Полею. Дійшов до вулиці Казанцева, де наш міськвиконком. Зайшов до кума та його матері. Усі живі, здорові. Потім у нашу 3-тю лікарню. Може, мої там. З черговою медсестрою два рази передивилися список прибулих. Ні.

По ходу, на Леваневського, забіг до хресниці Софії, її мами, бабусі, дідуся, а там ще були тітка з дядьком. Залишив на всяк випадок свої координати і пішов далі.

Далі бомбосховище СБУ. Дістався. У бомбосховищі темрява. У когось блищали ліхтарики. Йшов у темряві та гукав Світлану Величко. Були ще Величко, але не Світлана. І потім я почув. Не пам’ятаю що, типу «Я тут!» Зустріч була у повній темряві. На дотик. Обіймашки, поцілунки.

Спитав, де Поля. Поля на 17-ому мкр. У лікарні. Вирішили йти за Полею. Свєта простилася з родиною, що її підтримувала. Віддала якісь свої запаси їжі. Пішли.

Чим ближче підходили, тим сильніше було чутно бій. Два рази падали на землю. Бачили пару трупів, цивільних на дорозі, покритих чимось. Не дійшли один дім до «Каскаду» на Митрополитській. Забігли у дев’ятиповерхівку.

Свєта була ніяка. Їла мало, плюс страх. Уже чітко було чутно автоматні черги. Потім дізналися, що приблизно у ці дні 12-го, ввечері, рашисти зайняли лікарню на 17-му мкр.

У під’їзді добрі люди з цього дому дали Світлані «валеріану». Дивлячись на неї, зрозумів, що далі ми не підемо. Йшов уже автоматний бій. Я вже і сам би не пішов. Шанси пройти майже нульові. Як вийшли з під’їзду, побачили двох наших бійців. Спитали, чи зможемо ми пройти назад. Та й побігли. Потрошку дійшли до дядька Вови.

***

Ці дні для Полі

Після того, як Полю привезли, її оглянули аж 4 травматологи. Світла вже не було, тому рентген ніхто не робив. Оскільки ймовірні переломи були закриті, її просто поклали на другому поверсі. Положили одну в палату, але медсестри умовили лікарів перекласти її в палату з людьми, щоб не було страшно. За цілий день Поля з’їла вранці мандаринку, в лікарні проспала до вечора, а повечеряла цукеркою.

Наступного дня увечері її знову погодували. Це була пластикова склянка з окропом. А всередині шматочок капусти та пів картоплини. На цілий день.

Справа в тому, що 12-ого числа у лікарню вже зайшли сепари. У них була, як казали, якась похідна кухня. Це вже вони годували начебто, чи дозволяли готувати на своїй кухні.

Ще в лікарні були наші хлопці, поранені. Вони автоматично ставали військовополоненими.

З Поліною у палаті лежав Денис Сінкін з Нікополя. Коли зайшли сепари, він скинув верхній військовий одяг та залишився у цивільному, що був знизу. Але не допомогло.

Зранку 13-14 березня снаряд прилетів у лікарню, на четвертий поверх. Загинули люди в палаті, в яку прилетіло. Може й наші стрельнули. Але заради справедливості, треба сказати, що сепари били десь зі двору лікарні.

Після вибуху Поля встала (у неї переломи таза, тому ходити не можна, навіть якщо що) і босоніж по склу пострибала на одній нозі до виходу з палати. Денис спитав, чи допомогти. Відмовилася. У коридорі якийсь чоловік поклав її на кушетку, а через годину її перевезли на третій поверх на кушетку з матрацом у коридор. Ще Поліну зняли на телефон. І виклали в інтернет, що вона шукає рідних.

Їжа. Чашка супу, цукерки «дюшес» днр-івські, один раз хтось приніс морозиво, кукурудзяні палички.

Пролежала вона так 18 днів.

***

У дядька Вови ми прожили до неділі. Весь тиждень рубали дрова, носили воду, та коли пролітав літак, молилися. Заходив «собака» зі сторони моря. Скидав і розвертався. Видно було по сліду. «Азовсталь» бомбили цілодобово.

Приблизно 17- го березня на «Слобідку» приїхали наші поліцейські і сказали, що буде коридор. Ілона з Богданом та Сергієм поїхали. Я ходив на Залізничний вокзал, де у бомбосховищі ховалися люди, та куди приїжджали поліцейські. Хотів у них спитати щодо другої лікарні, в якій лежала Поля. Поліцейські більше не приїхали.

Почало прилітати все ближче. У гаражі вже випало вікно. Ми його вставили. Ще у дядька Вови був генератор. Кожен день його вмикали на годину-дві. Холодильник, мобілки зарядити (іноді можна було впіймати «Київстар» чи «Водафон»), ліхтарики підзарядити. Ще була супутникова тарілка, і ми дивилися телевізор. Хоч трохи були в курсі подій.

Приблизно у п’ятницю чи суботу ми з дядьком Вовою пиляли чергову акацію. Тут йдуть мужики і щось несуть. Виявилося, що склади біля «Азовсталі» розбомбили, і люди почали ці склади «бомбити». Вирішили й ми. Летять міни, «Гради», на дорозі лежить труп, а ми йдемо на склад.

Як я вже казав, ми всюди приходили на кінець вистави. Залишився чай, сухарики та насіння. Багато було якоїсь техніки, багато було кави, але не доля. Як виявилося, потім і чай з сухарями не дуже нам згодилися. Халява безкоштовною не буває. У мене було дві валізи у клітинку, у дядька – рибальський рюкзак (хто не знає, це майже від підлоги до голови). Спочатку набирали тільки чорний чай «Грінфілд». Потім щось чорного стало багато, і почали набирати усякий. З вишнею, барбарисом, шоколадом тощо.

***

Але треба було шукати Полю. І я вже знову збирався милитися на 17 мкр.

Уночі з суботи на неділю у напівдрімоті вирішив йти до лікарні за Полею. Під ранок почали прилітати снаряди. Ми вибігли до коридора. У залі та спальній кімнаті повилітали шибки. І я зрозумів, що йдемо ми всі. Допоміг дядьку Вові якось забити вікна, подякували дядькові Вові й тітці Ніні, що врятували нас від голодної, від холодної смерті та вирушили.

Через три дні їх дім згорів. Вони вижили, слава Богу.

Вибігли 20-го березня на 17 мкр під вибухи по Приморському бульвару. Разів зо два падали на землю, рятуючись від мін. За рестораном «Оба-на» завернули наверх та вийшли до «Будинку побуту», у якому я пропрацював 8 років. «Будинок побуту» згорів вщент.

Далі пішли через Лавицького. Через «Бахчик» не пішли через те, що там було чутно автоматні черги. Дійшли до вулиці Громової. Там люди сказали, що теж пробували пройти в лікарню, але не змогли. Прийняли рішення йти у село «Покровське», у народі «Шлях». Мала батьківщина дружини.

У «Шлях» йшли по «Кіровкє», вуличками. Приблудився до нас маленький білий собака. Діти почали давати йому вже різні прізвиська, але в районі «Примор’я» він пропав. Ще біля «Примор’я» стояло багато людей. Ловили зв’язок. Ще можна було впіймати, в деяких місцях. Тут же розвертався якийсь бойовий «Козак» з нашими хлопцями.

Супермаркет «Примор’я» був розбитий вщент. Але потім, коли я його побачив пізніше, виявилося, що можна більше. Далі йшла прикордонна частина – розбомблена. Багато воронок, багато вже бездомних собак.

По дорозі, на кордоні між «Шляхом» та містом, сидів на стільці мертвий днр-івець. Охороняв міну 80-ку, хвіст якої стирчав з асфальту.

***

Зайшли у «Шлях» у рідний дім дружини. У домі нікого. Дах пробито. Як ми дізналися пізніше, 8 березня до них прилетіло. Взагалі, «Шлях» добре так били 8-го, 9-го та 10-го. У будинку тоді був Ваня – молодший брат дружини та ще декілька людей. Вони були у підвалі. Усі живі. Незабаром Ваня поїхав на захід України. В селі залишилися дядько й тітка Свєти.

Щиро дякую Мамонтову Роману, який знайшов нам домівку. Там люди з’їхали. А ми заселилися. Дім був Яценюка Вадима.

В будинку не було пічки – це мінус. Весна видалася морозною. Температура у хаті була +2,5. Але багато було ковдр. Взагалі, для життя було все. Багато посуду – всілякого різного. Залишилося багато консервації. Холодильник, звичайно, потік. Але було сало, оселедець, навіть гриби. Все не встигло пропасти. Люди нам давали: хто гомілку, хто хліба, хто тюльку, навіть камбалу смажили.

Готували на вулиці у барбекюшниці. Дров вистачало. Знайшов і сокиру, і пилку. За водою ходили до криниці – для прання та приготування. Вадим тримав невеличку крамницю прямо у дворі. У крамниці залишився величезний бак, наполовину наповнений питною водою.

Приблудилися до нас два собаки та два коти. Чим могли – підгодовували. Було багато книжок. Родя з Настею читали. Тая знайшла картину за номерами і розмальовувала. У гаражі залишилися друга автівка хазяйвів та три спортивних велосипеди. Так що діти і на велосипедах покаталися.

Треба не забувати, що весь час через нас летіло на селище Моряків і далі. Та час від часу там згорали будинки. Ми теж декілька разів ховалися у підвалі. Хазяїн до нас там облаштував лежаки та сидіння.

Приблизно 22-го березня зібрався знову прориватися на 17 мкр. У цей раз на велосипеді. Доїхав до фірми «Марвей». Там стояли наші. Сказали, що через Флотську вулицю проїхати нереально. Потраплю під перехресний вогонь. Можна спробувати через порт, «Слобідку» і далі, і далі наверх. Я сказав «дякую» – тільки, можна сказати, звідти збігли. Розвернувся та поїхав додому.

Взагалі, ці півтора тижня, з 21 по 31 березня, що ми жили у Вадима, не переставали пробувати знайти чи щось дізнатися про Полю.

Потім пішли на інший кінець села. Там стояли сепари. Нам сказали, що там є якийсь комендант – у нього є зв’язок. Все це були чутки. Нічого вони не знали, жодного зв’язку з лікарнею не було. Хоча вже точно знали, що на 17 мкр рашисти.

Усі спроби пишу по порядку. Точних дат немає.

***

Вирішили з Миколою (дядьком Свєти) з’їздити у Мангуш. Скупитися та можливо, щось узнати. Забув сказати, що ID-картка моя загубилася під завалами нашого дому, але ще був закордонний паспорт. Ось з ним я і поїхав. З нами ще виїжджали мама з донькою і онукою, якій було декілька місяців. Тому на блокпостах нас не сильно затримували.

Їхали через Широку балку. Потім на Мангушську трасу. В полях побачили «катів Маріуполя» – це ряди артилерії, націленої на місто.

У Мангуші Микола поїхав заправляти машину, а я пішов до районної лікарні. Були чутки, що з Маріуполя почали привозити поранених у Мангуш. Обшарив усю лікарню, з медсестрами передивився усі списки. Немає.

Потім пішов у пункт прийому біженців. Він знаходився у дитсадку. Передивився там списки прибулих. Ні. Купили хліба, олії 5 літрів за 250 грн, та додому.

Ще була спроба разом зі Світланою через «Кіровку» на вулицю Громової на 17 мкр. Пішли. Незабаром до нас під’їхав на автівці пастор якоїсь місцевої церкви. Не знаю, як вона і називається. Запропонував підвезти на «Черьомушки».

На «Марвеї» на нашому блокпості з’ясували, що Свєта забула свій паспорт. Вартовий сказав, що він пропустить, але далі навряд чи. Пішли назад. Зате дізналися, що на машинах цієї церкви вивозять людей до Запоріжжя. Безкоштовно. Це ж не православні. Сходили у цю церков, залишили координати можливого знаходження Поліни. Може, щось дізнаються.

Потім Свєта (вже без мене) з двома жінками пішла до сепарів, може, у них зв’язок з’явився. До речі, там стояли чотири БМП згорілі з літерою z. Наші чітко їх накрили. Приємно було подивитися. Сепари сказали, що є якесь керівництво у селі Червоному. Ми зібралися та пішли.

Йшли пішки. Незабаром нас підібрали. Виїжджали чоловік, дружина та дитина. Доїхали до блокпоста. На мою думку, на блокпості були вже руські, у деяких був акцент. Перевірили документи. Нам з водієм наказали до поясу роздягнутися. Дивилися наколки та на плечі. На плечах повинні бути якісь сліди, якщо військовий.

До чоловіка причепилися за автівку. Мужик, щоб виїхати, купив «Жигулі» у якогось діда. Звичайно, не оформили. Війна. А на расії треба довіреність чи що там ще. Але пропустили.

Люди їхали в нікуди та по дорозі вирішували, куди податися. На блокпості нам сказали, що у Червоному нікого немає, а у Мелекіне є. Ця родина вирішила їхати в Мангуш, і ми вийшли на півдорозі. До Мелекіне нас підвіз мужик. Сам з «Черьомушек». Попитав, як там. Ми сказали, що «Черьомушки» «утюжать» сильно.

У Мелекіне людей виявилося, як у кращі пляжні сезони. Натовпи. Тільки березень місяць. Підвіз нас мужик прямо до «адміністрації». Перший раз побачив ці ганчірки триколорні з чорною та білою смугою. Огида на фізичному рівні.

В «адміністрації» сиділа тітка з двома комп’ютерами. Ані інтернету, ані зв’язку не було. Вона займалася прийомом новоприбулих та розподілом їх по пансіонатам тощо. Негативний результат – теж результат.

Назад нас теж підвезли до блокпоста. Там нам сказали, що є наказ – нікого не впускати у місто. Типу черговий штурм. У Свєти почалася паніка. Там же діти. У місто стояли декілька машин та піші. Один на велосипеді їхав навіть годувати собаку.

Через хвилин двадцять машини поїхали до міста. Рашисти почали пускати, як вони сказали, кожен під свою відповідальність. Наш уже поїхав. Ми знову погнали пішки. По дорозі у людей, яких зустрічали, питав як у місті. Відповідали, що поки тихо.

До міста нас все ж таки підібрали. Їх сиділо чотири людини у «Ланосі». Все одно зупинилися. Я узяв Свєту на руки, та й ось так і доїхали. У той день все обійшлося. Нас не бомбили.

На 17 мкр ще можна було потрапити через Володарськ. У Маріуполі йшла війна. Невідомо, пропустять чи ні. Місто то закривають, то відкривають. Але сподіватися завжди треба. Поїхали через Володарськ (з глузду з’їхати). Поїхали з Миколою (дядьком дружини).

У Володарську заїхали до лікарні. Там – ні. У лікарні були люди, тільки з Маріуполя, сказали, що місто вчергове закрито. Там саме порадили заїхати до мнс днр. Там пробили по базам і теж нічого. Знайшли номер телефону «гарячої лінії днр» чи щось таке. Зв’язку днр-івського не було. Випадково Свєта знайшла жінку зі зв’язком «фенікс». Через півгодини чи годину додзвонилася. Безрезультатно.

Додому їхали знову через Широку балку. За селом у якихось елеваторах був блокпост днр-ії. Нас знову не пускали у місто. Знову наказ. Знову черговий наступ. У Колі був кум у Широкій балці, він поїхав туди ставити машину. А ми зі Свєтою знову під «свою відповідальність» – пішки у «Шлях». З цього блокпоста через нас летіли міни на місто.

На останньому блокпості, перед Маріуполем стояли якісь голодранці. Видно було, що їх повисмикували з якогось днр-івського зеленбуду. Форма розміру 52-го на їхніх 48-розмірних плечах виглядала дуже кумедно. І чомусь впало в очі нерівномірно поголені обличчя.

Може тому, що це були непрофесійні військові, ми з ними нормально поговорили. Вони сказали, що вранці приїжджали расіяни та замінували повністю дорогу – на випадок прориву наших. Днр-івці на ніч клали міни, а зранку прибирали, щоб машини могли проїхати. А тепер расіяни заборонили прибирати та ще й своїх накидали. Тому не пропускали машини, та й пішки ми б не пройшли.

На блокпості працював місцевий мужичок. Приїжджав на блокпост на своїй «Волзі» та розповів нам, як можна пройти. Виявилося, є невеличка об’їзна. Йшли ми чітко по колії. Хто його знає, де ще мін накидали. Слава Богу, дісталися.

***

Ще в «Шляху» був випадок з бабусею. Прийшла вона, здається, з «Черьомушек» та недалеко від нашого двору впала. Ноги вже не несли. Ми з дружиною посадили її у тачку та повезли за адресою, яку вона сказала. Вулиця Комбайнерська та прізвище людей, до яких вона йшла. Добре, що по дорозі спитали у людей, де такі живуть. Виявилося, що не на Комбайнерській. А то возили би бабусю по усьому селу. Доставили за адресою, завели якось.

Тут бабця дістає чотири п’ятисотенні купюри і віддає за доставку. Дві тисячі гривень! За проїхати на тачці по селу! Як усі, хто вибігає з міста під бомбами, вона була не в собі. Я взяв 500 грн. А що? Грошей у нас було небагато. Довезли. Можна сказати, з комфортом. Тачка добра. Постелили ковдру. Але Свєта вчинила скандал. Довелося віддати. Та ще й по спиняці отримав.

***

Із побуту запам’яталося, як дівчата прали кота. У Вадима навіть шампунь для котів була.

Спати лягали рано, як стемніє. Із саду брав сонячні ліхтарики та ставив у хаті. Ось таке було дежурне освітлення. Лягали одягнені, навіть у шапках. Вкривав усіх двома ковдрами, замотував портянки, а Тая навіть на руки теплі шкарпетки вдягала.

25-го березня додзвонилися до моєї сестри Наталі. Точніше, до зятя Віталика. Єдиний номер, що в нас був. У сестри двадцять п’ятого був день народження. Вони не знали, де ми, що ми і так далі. Привітали та сказали, де ми і все. Бо зв’язок ставав все гірше й гірше.

У дружини день народження був двадцять сьомого березня, але ми за всіма турботами навіть за нього забули. Календарів немає, телефонів теж не було, світла теж. У Свєти є знайома – Анжела. Вона теж живе у «Шляху». В цей день Анжела була в Ялті. В Ялті світло на той час було та якийсь зв’язок. У неї випадково спрацював інтернет, тому вона побачила нагадування, що у Свєти день народження.

Так вони з чоловіком Олександром, на Свєтин день народження, запросили нас до себе у гості. У них у домі була пічка – це на той час величезний плюс. Крім того, ще смачно нагодували, ми ще відігрілися. Можна навіть було зняти светр – це взагалі фантастика.

Ще у Вадима в гаражі знайшов газовий балон, і Саша дав мені двохконфорочну газову плиту. Взагалі цивілізація.

Якось Саша з Анжелою покликали нашу родину нормально помитися. Також з відра, але в теплі. Покупалися. Приходимо додому, а нас обікрали. Але трохи згодом я все знайшов за парканом. Мабуть, покидали та повтікали, трохи не встигли. А спробували вкрасти велосипед, газову плиту з балоном та два мішки дров. Ось такі речі були потрібні людям у той час.

І ось з тридцятого на тридцять перше почали скидати чи стріляти запальними чи то фосфорними бомбами. Світилися вони, як салюти. У деяких людей спалахували дома та хоз.будівлі. Ми терміново евакуювалися до льоху. Взагалі весь час доводилося спати у напівдрімоті, щоб бути напоготові. Як у тій казочці: «Одне око спить, друге бачить».

***

Тридцять першого у другій половині дня почали нас бомбити. Ми в льох. Там почули перший приліт у будинок. Льох був два метри на два метри. Та навіть там ми збилися у куточок.

Перший прильот був до ванної кімнати, це я зрозумів за звуком, другий – десь у залу, і я зрозумів, що якщо буде третій, то по нам. Я машинально накрив усіх тілом, хоча зрозуміло, це б не допомогло. Свєта постійно читала молитви. Третій прилетів до нас. Льох витримав.

Стеля льоху складалася з трьох рейок, а між ними імовірніше армування та бетон.

Розуміючи, що люди, які будували будинок, скоріш за все, вже не з нами, я подумки подякував їм за якісно зроблений льох.

Усе затихло. Через дві-три хвилини я поповз на розвідку. Коли відкрив кришку льоху, побачив небо. Даху практично не було. Зрозумівши, що зволікання подібно до смерті, дав наказ швидко залишити цей будинок. Оскільки всі і так були вдягнуті через холодну весну, одягатися не довелося.

Добре, що хоч знайшли тривожний рюкзак з документами. Я крикнув, щоб узяли хоча б хліба. Родя взяв хліб, я – воду, та побігли. Коли вибігали, будинок вже почав загорятися.

Пробігши метрів двадцять-тридцять, я згадав, що забув свій закордонний паспорт у іншій куртці. Але назад не побіг. Злякався нових обстрілів. Як потім з’ясувалося, ще було щонайменше два прильоти.

Найближчими знайомими, хто в нас був, були дядько й тітка дружини. До них треба було бігти метрів двісті.

Почався новий обстріл. Першим був дім дядька. Гукали, кричали – нікого. Побігли до тітки. Знову нікого. Перестрибнув через паркан. Хвіртка була зав’язана якимось дротом. Розв’язувати не було коли, просто вирвав. Забігли до тітки у льох.

Потім з’ясувалося, що ми загубили папку з документами. Я вирішив побігти назад. Біг чітко по нашому шляху, так, як ми бігли тоді. Пробіг чітко по маршруту. Нічого. Питав у зустрічних людей. Нічого. Коли прийшов назад, з’ясувалося, що папка з документами просто впала під ліжко.

Тітка Вєра нагодувала супом. Спали діти утрьох на залізному ліжку. Я якось збоку. Дядько Коля, тітка Вєра та Свєта на стільцях.

Наступного дня вирішив піти подивитися на будинок. Глянув. Лише стіни. Без даху, без вікон, залізні покручені двері. До речі, згоріли наші зі Свєтою водійські права та технічний паспорт на «Ланос». Згорів мій закордонний паспорт та окуляри Поліни. Двір, гараж та крамниця залишилися цілими. На барбекюшниці навіть плов вцілив. На лавці деякі Родіни речі. Узяв плов та речі. Вирушив назад.

Коли вийшов зі двору, то побачив біля Свєтиного будинку сепарів у повній амуніції. Подумав: «Зараз стрельнуть як мародера». Але їм, мабуть, було не до мене. Зачищали вулицю після обстрілу.

Прийшовши до тітки Вєри, пожартував: «Плов з доставкою додому». Ось так. До плову дядько додав нам м’яса смажених нутрій. Він тримає нутрій.

Два дні, що ми там були, на краю села стріляв рашистський танк чи САУ (не знаю). Але було таке враження, що стоїть він під домом, дуже близько.

***

Другого квітня, вранці ми зі Свєтою побігли за молоком. Є така тітка Люба, що давала молоко безкоштовно. У той час, коли інші продавали по 100 гривень за бутель. Молоко попити не встигли. Приблизно по обіді в будинок до Колі прилетіло. Позаду дому, у вишню. Вивалило пів стіни та дах на кухні. Звичайно, газові труби, котел – все зруйнувало.

Вирішили йти. Куди? Та хоч куди. Хоч у Мангуш пішки. Дрібними перебіжками побігли через село. Наздогнали одну жіночку. Йшла уся в лахмітті, мабуть, вилізла з розбитого будинку. Куди йшла – не знаю. Ми не знали, куди ми біжимо.

Добігли до Анжели. Вони нам запропонували переночувати у них, а потім видно буде. «Видно» було півтора тижня.

Заселили нас до сусідів. Сусіди поїхали, ключі залишили. На той час повертатися не збиралися. Сусіди – «моряки». Будинок добрий, але без пічки. У квітні ще були морози. Але у них була лазня. Лазня, так би мовити, з євроремонтом плюс. Ще в ній був льох, обладнаний – з лавкою, стільцями та ковдрами. Ми ще пару разів у ньому ховалися.

Як я вже казав, Анжела та Саша – це золоті люди. Увесь цей час ми знаходилися на повному їх забезпеченні. А нас було п’ятеро людей та їх четверо. У них два сини. І дев’ять людей за великим круглим столом снідали, обідали та вечеряли. Ми намагалися допомогти хоч чимось. Свєта на кухні з дівчатами. Я у заготівлі дров. Ну то таке.

У годині четвертій починав топити лазню. Відкривав двері парилки, і тепло переходило на все приміщення. Зсували дві великі лавки, на них спали дівчата. Родіон спав на великому столі. Ми зі Світланою у парилці. Загалом по-королівськи.

Увесь час через нас літали міни. Сепари стояли на останній вулиці села. Коли у них питали, куди вони стріляють, вони відповідали, що не знають. Їм дали команду – 3,8 км. Та й все.

Ще бачили, як сепари дали якомусь алкашу машину, і той залетів на водоканальний люк. І ось це вони п’яні з автоматами повзали, витягували цю автівку.

Взагалі про крадіжки та грабежі днр-івців багато розповідали. І розповідали люди не проукраїнських поглядів. Гроші, золото, телефони, планшети. Навіть по-хамськи говорили хазяїну, щоб ввів пароль від планшету. А то як же ж вони будуть користуватися. Якщо людина виїхала, але залишився автомобіль – це все. Машини не буде. В одних забрали «воздушку» (мабуть, злякалися), але забули «трубу» (гранатомет). Бухі, мабуть, були.

Одного дня приїхав Саша (молодший брат Анжели). Він вивіз свою родину до Ялти, бо коли бомбили «Шлях», йому першому прилетіло. Даху в його будинку практично не було. Так ось, його дружина в інтернеті (в Ялті тоді був іноді інтернет) побачила Полю. Хтось виклав, що дівчинка шукає батьків. Чомусь на Лівому березі у четвертій лікарні. Це було перше повідомлення за Полю майже за місяць.

***

За селом стояли сепари, і ми зі Сашею та Свєтою поїхали до них дізнатися, як можна додзвонитися до Лівобережної лікарні. Але, звісно, прості вояки не мали зв’язку з нею. Вони взагалі не знали, де це – «Лівий» у Маріуполі.

А в цей час в інтернеті теж проходив активний пошук Полі. Моя сестра, племінниця, брати й сестри Свєти, просто небайдужі люди – всі шукали всіх. Просто дивуєшся, скільки є людей незнайомих, які приймають твій біль за свій. Я був просто вражений.

Анжела з Сашею їздили по справах до Мангушу, і Свєта поїхала з ними. Ходили по військовим всіляким комендатурам з Анжелою. Але нічого не дізналися. Дуже треба воякам дізнаватися чи щось робити для якоїсь дівчинки у лікарні на «Лівому». У них же «спец. операція».

У Анжели є ще один брат Сергій. Він погодився допомогти з’їздити Свєті до Маріуполя у лікарню. Спробувати знайти Полю.

У мирний час через місто на «Лівий» на авто 20-30 хвилин. А зараз поїхали навкруги. Мангуш, Володарськ, далі приблизно Донське, Новоазовськ, Безіменне, Маріуполь. Поїхали.

Доїхали. На Східному мікрорайоні був блокпост. Не пустили. З’їхали до моря у село Виноградне. Треба оформити перепустку на машину, на в’їзд у місто. Перепустку отримали без черги. У зв’язку з нашим випадком люди пропустили.

Заїжджали через «поживанівську» церкву (їй теж дісталося). Виявилося, що у місто можна було заїхати і без перепуски. Тільки по Маріуполю з перепусткою скоріше відпускали з блокпостів. Ще місто не захопили, а руську тупу бюрократію вже почали застосовувати.

Свєта з Сергієм якось доїхали до перехрестя 1-го травня та Пашковського. Все розбито. І далі Свєта пішла пішки.

Лікарня була розбита. Та люди сказали, що хворих і поранених нібито вивезли до Новоазовська. Поїхали назад. У Безіменному сказали, що у Новоазовську є списки, та що люди по тим спискам знаходили рідних. У списках нікого не знайшли. Але знайшли медбрата з росії. У нього був номер Донецької центральної травматології. Він дав Свєті подзвонити. Додзвонитися не змогла.

Потім зупинилися щось купити у крамниці, і Свєта попросила в однієї жінки телефон подзвонити, оскільки від «Шляху» додзвонитися була велика проблема. З цього телефону додзвонилася. Та коли медсестра (чи хтось ще, не знаю) дізналася, кого шукають, вона сказала: «Почекайте, я їй зараз дам трубку». Як Свєта не впала, я не знаю. Я би, мабуть, рухнув на асфальт.

Потім Свєта почула у трубку замість: «Мамочко, як я рада тебе чути, я жива, у Донецьку!!!», почула: «Да, мамо, алло». Серйозна наша дівчинка. Свєта щось плакала у відповідь. Пообіцяла, що скоро приїдемо.

Назад їхали тим же шляхом.

***

А у той же час у «Шляху» дружина Саші (брата Анжели) в Ялті знову знайшла об’яву в інтернеті, що Поля у Донецьку, та за нею дивиться знайома тітки Наді. Я вже точно не пам’ятаю, можливо, дружина Саші виклала його номер. І тому нам додзвонилася ще один ангел-охоронець нашої родини – Ніна Олександрівна. Поля була під повною її опікою. Ніна Олександрівна годувала її, мила, розчісувала і так далі. Поля увесь цей час була лежача.

У понеділок 11 квітня ми зібралися всією родиною у Мангуш, а потім у Донецьк. Саша з Анжелою нас повезли. Поїхали одразу в дитячий садок, де був пункт прийому біженців. Звідти начебто ходили евакуаційні автобуси.

Там дізналися, що є якась «фільтрація», та що без неї нікуди поїхати не можна. Пішли до місцевої поліції. Там стояли люди та записувалися на фільтрацію. Ми записалися 4880-ті!!! З урахуванням, що за день по 30 людей, я навіть не хочу рахувати, коли б ми пройшли. Поїхали назад до «Шляху».

У «Шляху» подзвонила Ніна Олександрівна і сказала, що домовиться чи вже домовилася, що нас 13 квітня пропустять без черги на цю «фількіну грамоту», тому що у понеділок Поліну повинні були вже ставити на милиці. Їй ніхто не зможе приставити людину, щоб вона була увесь час з нею. Тому потрібні батьки чи хоча б хтось один.

***

Тринадцятого квітня вранці пішов дощ. З села треба було виїжджати по грунтовці. Ми були у відчаї. Свєта з Сашею та Анжелою все ж таки вирішили проїхати по дорозі – подивитися. Саша сказав, що «прорватися» можна. Швидко покидали усі речі до автівки, застрибнули і вперед.

Доїхали до найнебезпечнішої ділянки. Посеред дороги була насипана насип, і треба було об’їжджати по полю. Ми вилізли з машини і побігли зліва від насипу по лісосмузі. А Саша на автівці дуже швидко поїхав по мокрому полю. Проїхав.

***

Приїхали в Мангуш приблизно о восьмій. Фільтрація починалася о десятій годині ранку. Швиденько розпрощалися з Анжелою та Сашею (їм ще треба було їхати додому по дощу) і стали чекати. А злива не закінчувалася. У Мангуші крамниці не працювали. Сховатися ніде. Температура +5 (не більше). Постояли під одним навісом трішки. Потім знайшли інший, краще закривав від зливи. О дев’ятій годині пішов уже сніг з дощем. Це на секундочку тринадцяте квітня.

Ближче до десятої години вже пішли до поліції. Там виходили співробітники поліції та викликали людей за списком. Ми сказали одному поліцаю своє прізвище. Йому дійсно дзвонили з Донецька, але нібито сказали тільки про одну людину. Але ми точно не збиралися розривати родину. У тих реаліях можна було розпрощатися назавжди.

Запустили нас усіх. Фільтрація проходила з чотирнадцяти років. Тому Настя та Тая також підпадали, хоча на блокпостах з вісімнадцяти. Звичайнісінький руський бардак. Роздали якісь анкети. Запитання були типу: «Хто? Де жив? Де вчився? Де одружився? Чи допомагав ЗСУ? тощо».

Далі стояли у коридорі та чекали безпосередньо фільтрацію. Стояли довго, хвилин сорок. У коридорі був телевізор. Рашисти показували там «Іронію долі», «Іван Васильович змінює професію» і тому подібне. Їм було весело. Ніхто, хто чекав фільтрації, навіть не посміхнувся. Люди вийшли з-під обстрілів, бомбардувань, люди ідуть невідомо куди, у людей, можливо, нічого не залишилося, можливо, хтось загинув – а рашистам, звичайно, весело.

Ще поки ми стояли, була така ситуація. Вони шукали ключі та права від машини. Бо прийшла людина, яка була у поліції вчора, і чомусь у неї їх забрали (може, теж якась перевірка). Зранку знайшов машину в іншому місці. Але це ще ладно. З поліцейського відділення, де всі ходять з автоматами, нікого без перепустки не пускають, зникли ключі та права. І було видно, що вони самі не знають, де воно все російське рукожопство.

На фільтрації нас фотографували в анфас та профіль. По два рази узяли відбитки пальців та долонь. Ще щось записали, і цей поліцай підписав нам фільтрацію. Як гора з плеч впала. Спочатку роблять людям погано, а потім невеличке послаблення, і люди: «Ура! Нам стало легше!» Класика.

З фільтрації побігли в дитсадок на автобус на Донецьк. Думали, сядемо та поїдемо. Щас! Спочатку складають списки (хто з фільтрацією). Як збереться потрібна кількість, будуть замовляти автобуси. Сказали мінімум два дні. Два дні у Мангуші. А головне – дві ночі. У Мангуші нікого не знаємо. У дитсадку місць немає. Без довбаної фільтрації люди виїхати не можуть, а нові все прибувають.

Мої залишилися у дитсадку, в коридорі. Ми з Таєю пішли купити хліба. У центрі знайшли ларьок та стали чекати. Ларьок був на обіді. За нами чергу зайняла дівчина. Ну зайняла й зайняла. Я її не знаю. Вона, мабуть, впізнала Таю. Заговорила до нас. Виявилося, що це Анжела, похресниця Свєтиного батька. А Свєта – похресниця її мами. Поговорили, обіцяла допомогти щодо нашої ночівлі. Домовилися зустрітися у лікарні.

На весь Мангуш знайшли ледве знайому людину якраз тоді, коли ніде було переночувати. Це щось.

У лікарню Анжела приїхала з чоловіком на машині та відвезли нас на ночівлю.

У будинку, куди нас привезли, жила жінка з дитиною теж з Маріуполя. Чоловік поїхав у місто за речами. Хресна дружини принесла макарони. У нас були консерви. Нормально. А головне, ми були наскрізь мокрі, особливо ноги.

В Мангуші була електрика. Цивілізація. На ніч поставили електродуйчик. І ми висушили все взуття та шкарпетки.

Була ще маленька кішка Мурка. Як усі маленькі, грайлива. Всіх лизала, до всіх лізла. Коли їли, намагалася залізти на стіл, щось ухопити. Я спав на кріслі-ліжку. Вранці, коли збирав крісло-ліжко, Мурка якось підлізла, і я защіпив їй голову. Якщо б Тая не побачила, то Мурці була б хана.

Вранці, сухі та бадьорі, пішли знов у дитсадок. Добра новина – автобуси замовили. Погана – на завтра. Ще одна ніч. Назад не пішли. Незручно. Свєта зустріла знайомих по бомбосховищу. Я зустрів свого колишнього співпрацівника – Сергія. Він був з батьками. Їхали до ростова, а там невідомо.

До речі, до ростова їхало втричі більше людей, ніж у Донецьк. Сергій розповів про свого брата, що одружений на двоюрідній сестрі Свєти. Вони в Грузії. Все добре. Дізналися, що інша двоюрідна сестра у краснодарі. Короче, Мангуш. Хоч якась цивілізація. Помаленьку почали дізнаватися про родичів та знайомих.

Свєтині знайомі підказали, що можна перекантуватися в лікарні. Пішли в лікарню. Сіли на стільці вздовж стіни. Так і сиділи. З’їли москальску холодну консерву. Тушонка з гречкою. Гречку помітив, а тушонку щось не побачив. Ще була пляшка молока, булка хліба та козинаки. Так пройшов день. Півночі спали на стільцях – не дуже зручно.

***

Посередині ночі вивозили поранених людей на Донецьк. Повз нас провезли Женю зі «Шляху». Бомба прилетіла до криниці. Одного мужика вбила, а цьому ноги побила. Ось така нічна зустріч. Ми йому заздрили, по-доброму, що вже через години дві опиниться у Донецьку. Я ще пожартував, що мовляв немає п’ять місць вільних у «швидкій»? Ми ще не знали, коли опинимося там.

Потім, здається, Тая побачила недалеко складену скловату. Ми її розклали на підлозі та полягали, як королі.

Уранці пішли знов у дитсадок. І чекали. Чекати та доганяти гірш за все. Не вірилося, що можна виїхати в щось, де не бомблять.

Автобуси прийшли. Слава Богу! Два як «пазік» на Донецьк, два великих на ростов. Їхали через Володарськ, Волноваху. Волноваху сильно розбили. Та блокпости, блокпости, блокпости. Приїхали. Все незвично, незрозуміло. Автобуси ходять, тролейбуси ходять, люди спокійно ходять, крамниці – загалом, мир.

рублів у нас не було, а треба було їхати на тролейбусі. В деяких крамницях приймали гривні, а решту давали рублями. На автовокзалі через дорогу стояв так званий «перший національний», просто віджатий АТБ. Свєта щось купила, і в нас з’явилися рублі. Потім швиденько на тролейбус – 2.

Взагалі, з початком війни якось перестали просто ходити, завжди бігом. Я до цього часу схуднув на 10 кг.

Треба сказати, що громадський транспорт у Донецьку ходить дуже погано. Та Ніна Олександрівна попросила знайомого забрати нас на машині. Забрав. Приїхали. Піднялися на третій поверх. Ніна Олександрівна зайшла перша в палату та знімала на телефон.

Як описати щастя, коли знаходиш свою дитину? Пишу і нічого не бачу, сльози в очах.

Потім довгі розмови. Що? Та як? Поля розповіла, що 28-го березня її вирішили доправити до Донецька. Я так розумію, світла не було і КТ зробити було неможливо. О 17-ій годині її погрузили у «швидку» та повезли. З ними їхало ще декілька машин «швидкої допомоги».

У Донецьку Полю подивилися лікарі та одразу відправили на КТ. Потім у палату.

На наступний день почали приходити всілякі волонтери, офіційні та неофіційні особи. Питали: як трапилося? де батьки? телефони тощо. Серед них була і Ніна Олександрівна. Вона як би взяла шефство над Поліною. Годувала домашньою їжею, мила голову тощо. Вона ж виклала в інтернет, що Поля в Донецьку. Так Полю знайшли наші родичі.

Через тиждень Ксеня знайшла, як переказати гроші, і Полі купили телефон. Ще багато заходили лікарі та знімали на камеру – типу ось діти постраждали і таке інше. Також приходили усякі військові, знімали, дарували якихось зайчиків тощо. Приходили зі «слідчого комітету росії». Коли Поля розповідала, що нас розбомбили з літака, вони були дуже здивовані.

Десь так проходили її дні до нашого приїзду.

Зранку ми зі Свєтою збиралися приїхати. А далі по ситуації. У дружини у Донецьку до 2014 року жили тітка й дядько. Зараз вони мешкають у Києві і дозволили нам пожити у них. До того ж, усі комунальні платежі вони сплачували самі та ще нам грошей надіслали.

Ввечері цього дня ми зустрілися з дядьком Василем (родич, у якого були ключі від квартири). І ми з лікарні знову швидкими кроками пішли на квартиру. Транспорт у Донецьку ходив погано. Особливо ввечері.

На квартирі була повна цивілізація. Світло, газ, вода. Почався донецький період наших блукань.

***

Ми зі Свєтою заступили, як на працю. Вранці до Поліни, пообіді додому щось приготувати, щоб було гаряче і знову до Поліни. Декілька разів сідали буквально в останній тролейбус о годині восьмій вечора.

І в понеділок 18 квітня Поліна вперше встала на милиці. Постояла хвилин 5 і все. І так потихеньку крок за кроком почала ходити.

Щодо грошей. Гроші в нас були. Надсилали всі, хто міг. Моя сестра із зятем, тітка Надя з дядьком Олексієм, двоюрідна сестра Оксана з чоловіком Ігорем. Не знаю, як без них ми б вижили.

Від днр-івських волонтерів отримали один ящик гуманітарки – це все. На паспорт Свєти. У мене паспорта не було. Був у Насті, але не було «Витягу з пропискою». Те, що четверо дітей, їх не хвилює. Далі подихай. Все, буквально все забрали і подихай.

Донецьк запам’ятався відсутністю людей. З тих, що були – велика частина військових. Багато маршруток. Трамваї і тролейбуси дуже погано ходять. Взагалі здавалося, що час тут зупинився. Потрапив у совок якийсь. На вулицях стоять телефонні будки. І я бачив, як люди говорили по телефону. У мене очі на лоб полізли.

До речі, будки ще бачив у Києві та Німеччині. Щоправда не бачив, щоб по ним розмовляли. Розумію, наскільки Маріуполь був продвинутим містом (якщо Київ та Німеччина в цьому плані ще в XX столітті залишилися). Багато людей з кнопковими телефонами. Одна місцева ватніца з гордістю розповідала нам, маріупольцям, як на расії можна на касі прикласти телефон, і з тебе вирахують за товар. А наша жіночка з Маріуполя говорить: «Я місяць назад так і жила». Ви б бачили обличчя ватніци (до речі, за місяць у Німеччині не бачив, щоб хтось розраховувався з телефону).

Відсотків 70% крамниць зачинено. І судячи за їх станом, зачинені давно, приблизно з року чотирнадцятого. Хмарочоси недобудовані. Будівництва заморожені, заросли вже лісом. Багато стоїть білбордів «З Новим роком!» у травні місяці. Ціни на продукти та на промтовари вдвічі більші, ніж у нас у Маріуполі до війни. Тільки горілка така ж за ціною чомусь. А так – жах.

І люди якось живуть, якось хавають таке життя. Як сказала одна місцева (вона вже з’їхала): «Залишилися пенсіонери й ті, хто їх обслуговує. Крамниці, аптеки, перукарні».

Що кинулося в очі – це прапори. На кожній забігайлівці, на крамницях, банках, автобусах, лікарнях, балконах тощо. В прапорах дефіциту не було. Нам треба повчитися.

Жили поруч з парком щербакова. Чудовий парк. Величезний аквапарк – не працює. В аквапарку ще таблички українською. За парком донецький цирк – розвалюється. Але весь у прапорах. Та й ще на ньому якісь лозунги. Дивіться діти на лозунги замість цирку.

Поліна потроху почала ходити. І через два тижні дозволили забрати її додому. Нам стало трошки легше. Не треба було по два рази на день мотатися у лікарню.

Ще записали дітей до школи. Хоча б щось згадали. В школі нам теж зібрали продовольчий пакет і дали 1000 руб. «Люди як люди» – як казав Воланд. Тільки сепарське питання їх зіпсувало.

Видали підручники. Української мови немає. Це ми тут фашисти притискаємо російськомовних, вивчаючи російську у школах. А там у «великих» народних республіках про українську мову ні слова.

Запам’яталося дев’яте травня. Жодних парадів, нічого не було. І тільки увечері почули канонаду зі стрільбою. Ми як справжні маріупольці схопили документи та кинулися в коридор. У Поліни істерика. Як вона побіжить на милицях. У Свєти щось стояло на плиті, і я рачки поповз, щоб вирубити газ, щоб не було більшої біди, якщо прилетить. Потім – стоп. Вони ж досі святкують цю хрєнь. Глянув у вікно – точно! Салюти.

Ходили з Родіоном на рибалку. До ставка на щербакова 5 хвилин. Нічого не впіймали. Але рибалки, що були поруч, теж нічого не спіймали. Такий день.

***

30-го травня ходили в лікарню на плановий огляд. Я думав, що додому вже без милиць. Але ні. Навіть не робили КТ. Лікар дозволив лише по квартирі без милиць. Потрошку сідати. КТ призначили на 30 червня. Але не судилося. Вже починало прилітати.

Їздив декілька разів до Ніни Олександрівни. Допомогав її чоловіку міняти каналізацію у дворі. Ніна Олександрівна весь час якісь гостинці сувала, якісь гроші. Хоча їй, якщо треба було б, я би каналізацію до центральної прокопав. А ще найцінніше, одного разу пляшку самогону дала.

Увесь цей час у Донецьку ми намагалися зробити мені паспорт чи днр-івський, чи руський. Щоб як Поліна вилікується, з’їхати з цієї щасливої землі. У Донецьку мені зробили «Постанову», що типу я загубив паспорт у Донецьку, а не під завалами у Маріуполі. Потім ця «Постанова» допомогла перетнути лінію фронту.

З паспортом днр могли поїхати на расію, а там зробити руський паспорт. З рашки думали в Естонію (там в нас добрі знайомі), а звідти в Україну. Так думали. Але вийшло трошки простіше.

Ще донецькі менти сказали, що можна вже їхати в Маріуполь. Там уже видають паспорти днр-ії. Я не поїхав, бо казали, що назад можуть не випустити. Поїхала Свєта. Знову Ніна Олександрівна знайшла чоловіка, який їхав у Маріуполь.

***

У місті Свєта відвідала сестру Ольгу. Привезла їм трохи грошенят, переночувала та вранці пішла до нашого дому на Миру 127, аби зустрітися там з Анжелою й Сашею.

Треба сказати, що наша квартира вціліла, ну майже. Звичайно, хтось там побував. Усі телефони, два ноутбуки, куртка замшева три – жарт. Усе перевернуто. Мабуть, шукали гроші, золото – не знаю. Але даремно. Мільйонери на якихось інших поверхах жили. Але велика техніка залишилася. Холодильник, пральна машина, посудомийна машина, мікрохвильовка, швейні машинки – три. Не жарт. Оверлок, коверлок – я в них не розумію. Загалом, все що нажито непосильним трудом – все залишилося.

Все це на наше наполегливе прохання Анжела з Сашею забрали. Ні собі, так людям. Комусь у Маріуполі знадобиться. Хоча Анжела казала: «Приїдете, заберете». Ох. Ну, звільнять Маріуполь. Наш будинок під знесення 100%. Так що Маріуполь ми поки що викреслили з найближчих планів.

З’їздили в днр-івську поліцію. З приводу ж паспорта. Який паспорт? Ні світла, ні інтернету. Стоїть вартовий з ружом і все. Ні бе, ні ме, ні кукарєку. Приблизно так ми і думали.

Ввечері назад у Донецьк з днр-івськими волонтерами. Знову Ніна Олександрівна. Начебто тоді вивозили наших полонених хлопців з «Азовсталі». Свєта бачила багато автобусів на Донецьк по трасі.

Два слова про довбаний днр-івський зв’язок «фенікс». Як зв’язок дуже поганий, навіть по Донецьку. Картку купувати тільки по паспорту (як у Німеччині). Не те що у нас, ледве не в кожному ларьку. Але можна купувати раз на день кожного дня. Де логіка? Офіс «фенікса», як мені здалося, один на все місто. Ще можна було придбати на пошті.

За рахунок людей зі захоплених територій до цього офісу вибудовувалася черга. Спочатку брали собі, потім родичам, друзям, знайомим. А місцеві приходили поповнювати рахунок. Це серйозно. Поповнити рахунок приходили до центрального офісу – дічь. Поповнювати в окрему чергу. А впускали по загальній. Доходило до дрібних потасовок біженців з місцевими.

Ще Свєта купувала ліки та передавала у Маріуполь. Навіть стартер на генератор (дуже важлива річ в окупації) покупала та передавала.

Ходили до місцевого ОВІРу з приводу паспорта. Там сказали, що треба пройти посвідчення особи, бо даних на мене жодних немає. Знову купа документів, фото і все це діло не менше двох місяців.

Весь час, скільки ми були у Донецьку, чули «бахи», але десь далеко. Відзначали тільки поодинокі чи «гради». Прильоти чи відльоти. А десь через місяця півтора прильоти почастішали. І далі все більше і більше.

Я вже пішов працювати. У сапожку. Під «чорним прапором», як говориться. Без працевлаштування. Паспорта ж у мене так і не було. Ми працювали до 14-ої години. Та одного чудового дня після роботи я встиг відійти від будинку, в якому була наша кандєйка, метрів 700. Приблизно в десять хвилин на третю прилетіло. На перехрестя і в будинок, де ми працювали. Що цікаво – прилетіло чітко зі східної сторони. Слава Богу, ніхто не постраждав.

Також були моменти, що вдень йдемо по вулиці, а ввечері в інтернеті у «типовому Донецьку» бачиш, що туди прилетіло. Ми жили у ворошиловському районі – це центр. Вже почало прилітати і туди.

І ось 13-го червня почало бахати зовсім поруч. Заходили вже двері. Ми втиснулися у коридорі, як у льоху в «Шляху». В перервах між бахами Свєта почала шукати по телефону перевізників. Вирішили валити назад до Маріуполя.

Тобто вирішували ми давно. Ваня (брат Свєти) дзвонив і казав, що реально проїхати через Бердянськ – Мелітополь – Запоріжжя. Ольга (сестра Свєти) вже проїхала цим маршрутом. Я все хвилювався за свої документи. У мене ж була тільки ксерокопія паспорта. До 13-го червня ми думали. Але у цей день сумніви відпали.

Перевізники виявилися з Маріуполя. Дві машини. В одну ми не влізли б. Домовилися на наступний день на ранок. А щоб дожити до ранку, побігли в сусідню п’ятиповерівку в бомбосховище.

Родя, коли грав з пацанами у дворі, декілька разів уже забігав останнім часом у бомбосховище. Тому ми знали, куди бігти. Посиділи там, не пам’ятаю, годину чи дві. Потроху стихло.

Спочатку пішла Свєта, треба було збирати речі. Потім Настя з Таєю допомагати. Потім Родя. Ми з Полею пішли останні не тільки з нашої родини, а й з усього бомбосховища. Поліна ще на милицях. Якось так.

***

Уранці поїхав до нашої далекої родички Ольги за грошима, щоб заплатити перевізникам. Справа в тому, що раніше Свєта попросила у нашої куми Наді гроші. Бо на проїзд до Маріуполя грошей вже не було. Проїзд коштував: одна машина – 8 000 дерев’яних, а нам треба дві машини. А в чоловіка Олі була російська банківська картка, і можна було перевести гроші швидко.

Теж цікаво. рашка захопила ці території. Відключила людей від українських банків, а до своїх не підключила. А так, можете гроші пересилати. З Донецька аж до Макіївки та назад. Цирк.

Ще дзвонили Наталі й Віталіку та попросили грошей на карту. Це на дорогу з Мелітополя до Запоріжжя.

Загалом, з’їздив за грошима. Побачив розбомблену днр-івську військову частину по вулиці щорса. На душі потеплішало.

Приїхали перевізники. Ми погрузилися та поїхали. Чомусь через Новоазовськ. Можливо дорога краща, можливо блокпостів менше. Блокпостів дійсно не було. Тільки перед містом було два. Проїхали нормально. Поліна була з милицями. Брехали – їдемо на море на реабілітацію.

Побачили Маріуполь. Вже не в інтернеті. Мабуть, таким був Сталінград. Тяжке видовище.

Доїхали до «Шляху», зупинилися в Анжели, ночували у Колі. Приїхали 14-го, з перевізником домовилися на 16-те. Раніше він не міг. 15-го я вирішив сходити у місто. На наш дім та свою сапожку подивитися.

Йшов звичайно пішки по Флотській. По приватному сектору. Приблизно на три будинки два розбомблені. Це селище Моряків. На «Черьомушки» не заходив, але те, що видно з Флотської – жах! Чорні коробки дев’ятиповерхівок наскрізь проглядаються.

Вигорілі повністю.

Далі «Пожарка». Біля неї стоїть намет і там не знаю, яка кількість розеток. Мабуть, нові пожежники заробляють, а може й ні.

У кінці приватного сектора стоїть СТО і до нього прям черга. Машини три. Як мені сказали, по таким дорогам, як зараз у Маріуполі, балансування та все, що з цим пов’язано, – частий ремонт.

Авторинок розбитий. Усі якісь підприємства на боці авторинку розбиті. Сміття з дороги просто згорнуте на узбіччя. На узбіччі багато автоматних гільз, уламків снарядів тощо. Біля лісоскладу якась тварь з російським акцентом на джипі питала, як кудись проїхати. Теплиці з квітами теж розбиті, але працюють. Може, сподіваються до холодів на шибки чи плівку заробити.

Біля «Епіцентру» на повороті стояв блокпост. Але я побачив стежку повз блокпост. Морду кирпічом і по стежці. Пройшов. Підходячи до нашого будинку, побачив знов працююче СТО.

Дім великого потрясіння не зробив. В інтернеті вже сто п’ятдесят разів будинок та все навколо передивилися. Але деякі речі не змінилися. У дворі біля третього під’їзду сиділи, як і до війни, наші алкаші і бухали.

Зустрів Пашу. Теж з нашого будинку. У нього мама загинула в нашому бомбосховищі. Паша провів мене до бомбосховища, скоріш туди, де можна пролізти. І я почав шукати. У коридорі, в кімнаті, де ми були. Що шукав? Не знаю. Мабуть, паспорт. Паспорт не знайшов. Знайшов лише документи: пенсійне посвідчення та ще щось Галини Василівни. Вона була в нашій кімнаті і вилізла після обвалу.

Документи спокійно лежали у папці на підлозі. Цим сраним російським мнс-никам наплювати на документи. Ніхто нічого не шукав. А якщо знаходили, викидали на вулицю, а там чи мародери, чи безхатченки розгрібали з надією знайти гроші. Мнс-никам би тільки трупи сховати та вивезти. Тільки в нашій кімнаті у них зникло 9 людей. Хоча ми точно знаємо: пів на сьому ранку приблизно. Дві родини з маленькими дітьми – всі спали...

Піднявся в нашу квартиру. Теж нічого нового. Анжела все сфотографувала, по телефону переслала. Порився, взяв якийсь дріб’язок та пішов.

Далі в майстерню. Вона була, звичайно, пограбована. Двері зачинені, але можна зайти через вікно. Все було догори ногами. Забрали точильний станок, фен, шурупокрут, випалювач цвяхів, якісь молотки... Порився, знов узяв якусь дрібницю та пішов далі до кума Манойло.

Підходячи до під’їзду почув, як хтось гукає. На лавці сидів кум та ще наш товариш Лаптєв. Пили пиво. Як я вже казав, деякі речі не змінюються. Попив з ними трохи пива та пішов. Вірніше, поїхав. По місту ходив автобус. Не знаю звідки, але я сів на нахімова до порту, там на «лелеки», по гагаріна, ушакова, кінцева на селищі Моряків. Безкоштовно. Ось такі «покращення» принесли рашисти у місто.

***

Вранці о п’ятій приїхав перевізник. З ним поїхали я, Свєта, Поля та Родя. Настя з Таєю поїхали зі Сергієм (братом Анжели), бо в одну машину ми не влазили.

Через те, що поїхали рано, на деяких блокпостах вояк ще не було. Мабуть, перезмінка.

До Бердянська доїхали без проблем. На автовокзал. На вокзалі висіла об’ява, що автобус на Запоріжжя піде завтра, 17 червня о 6-ій годині, з якогось автопарку.

Я з речами та дітьми залишився, а Свєта пішла дізнатися, де цей автопарк та за продуктами.

У Бердянську брат нашої куми Лєни тримає пансіонат. Переночувати зупинилися у них у пансіонаті. Лєна приїхала за нами на машині й забрала. Відпочили перед довгою дорогою через лінію фронту. Як буде – ніхто не знав. Родя ще на морі скупатися встиг.

Ще в Пєті (брата Лєни) є друг, який вже на той момент був у Німеччині. І він хотів комусь допомогти, якимось біженцям, які постраждали. І тут – ми. Петя передав йому номер нашої банківської картки, і ця людина вислала нам грошей, два рази. Звати його Павло. Так трапилося, що в цій ситуації нам допомогли Петро та Павло. Якісь у мене асоціації, щось знайоме..

Вранці 17-го Лєна відвезла нас на автобус. Автобус невеликий. Але сидіння зручні високі та навіть деякі відкидалися. Їхало приблизно 25 людей і один собака. Місця вільні були. Тому задню частину автобуса завалили речами.

Дорога Бердянськ – Мелітополь просто жах. Самі ковдобини. Блокпостів дуже велика кількість. Хтось нарахував більше двадцяти, це тільки на окупованій території та на нашій чотири. Перевіряли по-різному: де просто заходили, де пропускали одразу, де перевіряли документи у чоловіків.

Біля Василівки окупанти формували так звані «колони». По десять автозасобів в одну колону. За день пропускали колон десять. Ми були у чотирнадцятій. Тобто в цей день нам не світило.

Пропускати починали о 17:00. До цього часу ми ще сподівалися. У нас була ж Поліна. Їй і так було важко. А ніч у полі, в автобусі, сидячи – здоровій людині важко. На пропуску стояли начебто абхази, не кацапи точно. Питали в них: як нам? Казали, що Поліну з одним проводжатим – без проблем. Але ми чітко вирішили, що родину не розриваємо.

Помикалися, помикалися і одна дівчина, дай їй Бог здоров’я і всього-всього, порадила підійти до старшого. Я взяв виписку з лікарні, де там про переломи, про все і з Поліною пішли до старшого. Старший теж не кацап, якийсь вузькоокий. Чому старший був не з абхазів, не знаю. Можливо, їх розбавляли трохи, щоб дуже не «бєспрєдєльнічали».

Старший виявився нормальним (є і там люди). Сказав, щоб ставали у сьому колону. Взагалі він багато пропускав. Якщо з грудничками тощо. Абхазам це не подобалося. Можливо, вони думали, що він бере на лапу і я чув, як вони лаялися. Але все минулося.

Мене що здивувало? Більше трьох місяців війна. Я думав, ми одні будемо виїжджати. Але у нас Поля. Так вийшло. Але більше ста вісімдесяти транспортних засобів. Мінімум п’ять людей в автівці, а ще мікроавтобуси та автобуси, як наш. На зустріч – пара жигулів. І то я думаю, що це місцеві. Тому що один за кермом. І ось реальна картина: скільки хочуть жити в руськом мірє, скільки – ні.

Після останнього рашистського блокпоста був підірваний міст, і всі їхали по грунтовці в об’їзд. Добре, що не було дощу. Був би дощ, не проїхали б. Такі буєраки, що навіть автобус десь брюхом чіплявся. Потім серпантин. Не гори, звичайно, але якщо б перекинулися, мало б не здалося. Водій молодець.

На першому нашому блокпості жінки плакали. Всі вигукували «Слава Україні!» Дід спереду почав обіймати хлопця, що зайшов для перевірки документів. Чесно, не вірилось.

Що неприємно здивувало. На нашому першому блокпості стояли зовсім молоді хлопці, років вісімнадцять. На останньому москальському стояли мужики по років тридцять-тридцять п’ять.

Подзвонили Ксюші, попросили перерахувати гроші водієві за проїзд. Оскільки було вже дуже пізно і з картки ніде зняти.

***

У Запоріжжя приїхали приблизно о 22-ій з чимось. У район місцевого «Епіцентру». У нас перевірили документи, сфотографували, дали якийсь талончик та відправили до великого намету. В наметі була їжа (перше, друге, чай, кава, цукерки, печиво). Там сиділи волонтери – консультували, розселяли тимчасово, видавали безкоштовно телефонні картки, кому потрібні (ми взяли). Був столик по розшуку людей. Ще був столик «Маріупольської міської ради». Але було пізно і вони не працювали.

З розселенням нам допомогла волонтер Наталя (на жаль, не знаю її прізвища). Ще одна золота людина на нашому шляху. Від «Епіцентру» ходив автобус, відвозив тих, хто був без житла в дитсадок переночувати. Коли Наталя дізналася, скільки нас, то вирішила поселити нас у хостелі в церкві. Навіть не знаю, в яку. Але не в православну, звичайно. Православні тільки молитися можуть та бані золотом обробляти. А допомагати людям це західні церкви – «бездуховні».

З Наталею працювали водії-волонтери. Якось ми помістилися усі в «Ланос». Але вже було близько 12-ої. Нас ніхто не бачив.

Так ось у цій церкві був великий будинок, де приймали біженців на день-два – як пересилка. Було все: ліжко, постільна білизна, душ, годували дуже добре.

Наступного дня без речей поїхали назад у пункт прийому біженців. За столиком «Маріупольської міської ради» оформили грошову допомогу. Зробили «Дію» та оформили в ній документи на «компенсацію знищеного майна».

Наталя-волонтер змалювала нам деякі перспективи. Захід України, Іспанія, Австрія. Подивилися на Заході. Залишилися якісь гуртожитки чи хата на краю села. Якщо б ти та я та ми з тобою – то ще можна. Але в нас велика родина + Поліна. Щось треба більш грунтовне.

На столі лежали номери телефонів різних волонтерських центрів. Я зателефонував за першим телефоном у Хмельницький. Дівчина сказала, що місць вже немає. Взагалі. Як щодо хатинки на краю села я вже не дзвонив.

Залишилися Іспанія та Австрія. Ми думали. Наталя сказала, що іспанці більш схожі на нас, більш відкриті і взагалі. І я зрозумів, що ми їдемо до Австрії. Оце «взагалі» мене якось напружило. Я так зрозумів, що і бардака, як і у нас, вистачає. А хотілося хоч трошки порядку.

Діти спочатку засмутилися. Про Іспанію хоч щось чули – море, сонце тощо. Австрія – холод та «білі ведмеді». Але подивилися всілякі ютюби – заспокоїлися.

Автобус на Австрію йшов наступного дня. І ми зі Світланою пішли відновлювати наші старі телефонні картки. «фенікс» днр-івський, звичайно, не працював. Щоб відновити номер, треба дати три номери, якими найбільше розмовляли. Жінки номер відновили швидко, оскільки прес-секретар у нашій родині – це мама. З моїм номером все виявилося складніше. Я людина не дуже публічна. Якось два номери, Свєтин та Настін пройшли. Третій – ну ніяк. Тут пішов дощ, як із відра і відвідувачів просто не було. І хлопцю, що нам робив номери, нічого було робити і він почав пробувати різні варіанти, як нам допомогти. Хлопець виявився справжнім хакером у доброму розумінні цього слова. І на наше щастя у нього вийшло.

Ще подумалося про зливу. Якщо б ми учора не проскочили лінію фронту, то сьогодні по розмитому грунту ми б не проїхали.

***

Наступного дня зранку 19 червня після сніданку в хостелі ці добрі люди нас ще на своєму бусику відвезли до пункту прийому біженців. Туди повинен прийти автобус спочатку до Львова.

І тут нам говорять, що Австрія відміняється. Трошки шок. Я вже почав дзвонити куму Ігорю в Харків. Його співпрацівниця виїхала до Норвегії. Почали дізнаватися за Норвегію. Поки те да се, дізнаємося, що Австрія буде. Напарник Наталі, Сергій, з кимось зідзвонився чи з приводу автобуса, чи чого, але вийшло.

У годині дванадцятій завантажилися. В дорогу нам ще дали продуктові набори та дві упаковки води. Велика подяка усім волонтерам, усім волонтерським організаціям. Мабуть, були якісь спонсори, які оплачували ці автобуси тощо.

До Львова прибули рано вранці. Нас знову прийняли волонтери. Заселили нас на автовокзалі на третьому поверсі. Знову безкоштовна їжа. Великі матраци, постільне. Поїли. Діти попадали досипати. Охороняли третій поверх два поліцейських. Мабуть, від несправжніх біженців. Поїсти та поспати на халяву охочих вистачає.

У Львові зустрілися з кумами Волошиними, які жили у нас на початку війни. На цей час вони жили у Львові.

Погуляли по Львову. Ну, що сказати? Краще один раз побачити. Описати все одно не зможу. Приїжджайте. Бігом подивилися на театр. Здається, на мерії висить великий банер «Азовсталь» у вигляді серця. І думається: яка ми велика країна – від Львова до Маріуполя. Ще сфотографувалися на «газету». То такий прикол: фотографують на вулиці, потім швидко друкують ніби ти в газеті. Короче, ми придбали.

Виїхали зі Львова ввечері 21- го червня. Їхали через Карпати. Дуже гарно. На зупинках фотографувалися на тлі гір.

Пізно вночі приїхали до Чопу. У мене як не було паспорта, так і не було. Всі волонтери від Запоріжжя до Львова казали, що по ксерокопії біженця, тим більше багатодітного аж бігом пропустять. Казали, що угорці можуть створити проблеми, а наш кордон проїдемо не глядячи. Але чи якийсь закон вийшов, чи зміна сволочна попалася (до речі, на другому наполягали люди, коли дізнавалися за цей випадок) – не пропустили. Через лінію фронту, через всю «днр» скільки блокпостів, навіть не знаю. А тут! Як у класика – «За державу обідно». Днр-рівці не розірвали сім’ю, а наші. Короче, коли сказали: «З речами на вихід», – не вірилося. Думав, у хлопців дах поїхав. Але так: «Ти в Україні, дєтка», як кажуть.

Як був у шортах, футболці, попрощався зі своїми, узяв рюкзак з моїми недодокументами і в дві години ночі пішов назад. Дійшов до готелю «Європа». Зняв номер «13». Мабуть, його ніхто не хотів знімати, а мені – якраз.

Уранці пішов на маршрутку до Ужгорода робити паспорт.

В Ужгороді в ЦНАПі паспорти не роблять. А де? Як це де? У паспортному столі! А там сказали, що потрібно «Свідоцтво про народження». Але навіть так, треба чекати на паспорт три місяці.

Ввечері зателефонував до племінниці Ксюші. Вона з чоловіком Антоном на той час мешкала в Ужгороді. Прожив у них два дні.

За цей час дзвонив усім, кого знав, усім, хто, як я гадав, зможуть допомогти мені скоріше зробити документи.

За два дні подивився Ужгород. Дуже гарне місто. Звісно, був у замку. В ньому трохи не сподобалося те, що там був тільки музей. Не відчув дух часу. Було б цікаво якесь крило чи декілька зал зробити в дусі того часу. Але все це питання грошей, я так розумію. Була одна кімната, але на дверях висіла бічовка, та особо нічого не було видно.

Ще не сподобалися якісь залізні монстри надворі. З урахуванням того, що туди ходять діти. Мені навіть було неприємно на них дивитися.

Дуже сподобалися хатинки дерев’яні. Але знову кімнати зачинені гратами та неосвітлені. Погано видно середину. Я розумію: бояться, що щось викрадуть, а посадити в кожну кімнату охоронця фінанси, мабуть, не дозволяють.

За ці два дні стало ясно, що з паспортом мені ніхто не допоможе. Вирішив їхати до Києва. Думав, якщо де почнуть у першу чергу видавати, так це в столиці. Та 24-го червня сів на потяг до Києва.

У Києві через поліцейський кордон пройшов по «Дії». Була субота. Але один ЦНАП працював, там і здав документи. Погуляв по Києву. Хрещатик, Майдан Незалежності. Походив по містам боїв. Пам’ятні знаки, де герої загинули. Вічна пам’ять.

Зайшов до волонтерського центру «Я – Маріуполь». Там працює мама подруги Таї. В цьому центрі добрі люди дали гуманітарку і адресу хостела, де можна переночувати. Влаштувався у хостелі. І якось зрозумів, що на цей момент, коли чекаю паспорт, мені нічого робити, нікуди бігти.

З початком війни все бігом, долали всякі перешкоди. Все бігом. У ЦНАПі сказали мінімум два тижні чекати. А ще в Ужгороді Антон сказав мені: «У вашої родини така історія, що краще записати, поки пам’ятається». Я відповів, що типу «Потрібен хист і все таке». Ну, поговорили і все. А тепер думаю, може це знак, що на кордоні мене не пропустили. Коли б я не залишився, то 100% не почав би писати ці нотатки.

І ось зараз, 25.06.2022, у хостелі в Києві починаю писати історію нашої родини з початку українсько-російської війни...

Але не закінчену!!!

13.07.2022