Війна лишила Вікторію роботи і впевненості у завтрашньому дні. Та вона вірить у перемогу України і сподівається на світле майбутнє. 

Сама я з Кривого Рогу, народилася там. Але вийшла заміж і переїхала у Сумську область - звідси родом мій чоловік. У мене є син, він вчився у третьому класі, коли почалася ця війна. Через бойові дії нам довелося виїхати до батьків у село, тому що поряд усі міста були в окупації. До того ж, над головою постійно літали ракети, літаки, було дуже шумно. 

Коли ситуація у Охтирці біль-менш нормалізувалася, ми декілька разів намагалися повернутися. Втім, не завжди наші спроби були успішними. Справа в тому, що ми живемо у багатоповерхівці, а там то опалення немає, то з вікнами біда, то ще щось. Тож ми намагалися повертатися, трішки вдома побули, і їхали знову до батьків. Тепер у них у гостях частіше, ніж зазвичай. А зараз школа починається, хоч вона у нас і дистанційна.

Війна застала нас 24 лютого у квартирі о шостій ранку. Я тоді як раз захворіла, повинна була їхати на процедуру у лікарню. Мама мала приїхати сюди, щоб побути з малим, щоб його завести в школу, потім забрати, зробити з ним уроки і так далі. Та в той ранок вона мені подзвонила і каже: «Щось почалося, я не можу виїхати». Новини у нас були включені на всіх телевізорах та телефонах. Ми дивилися все і читали, де тільки можна було знайти хоч якусь інформацію.

Ближче до обіду ми виїхали до батьків у село, а десь за годину після цього я дізналася, що буквально годиною раніше по тій же дорозі, де ми їхали, проїжджала колона окупантів. Дуже добре, що ми розминулися, бо є люди, які розповідають, що не розминулися.

Ми забрали з собою кота, а рибки замерзли, як і всі квіти. Ми намагалися їх потім реанімувати – не допомогло. А кота без роздумів взяли з собою. Правда, він роздряпав мені руку, поки я його довезла в ліфті з восьмого до першого поверху, поки посадила в машину. Як же ж можна кота залишити? Це ж наш член сім'ї, ми не могли його залишити. Я знаю, що багато людей, хто виїжджав, забирали з собою тварин. 

У перші місяці, звичайно, ми прислухалися до всього, все було чути, все було видно. З інтернету хоч щось дізнавалися. Багато хто розказував, що пробули у Охтирці майже місяць. Люди ховалися по підвалах, по бомбосховищах - там, де труби опалення, і воно все парило. Тож нам сильно пощастило, можна так сказати. А то б і ми ховалися так само з усіма по підвалам, там де труби, там де пліснява, там де можна захворіти.

Якщо чесно, то мене шокувало буквально все, адже я не очікувала цього всього діла, і якось не вірила. Я за тиждень до 24 лютого лежала в лікарні, і дві бабусі мені вже казали, що ось-ось щось буде.

Думаю: Господи, як це може бути? Гадаю: ХХІ століття - ну як таке може статися? А виявилося, що дійсно може бути. Я навіть не очікувала, що до такого може дійти.

Але, незважаючи ні на що, ми живемо, адаптуємося, кожен день щось нове відбувається. Ну, як – живеш, одним днем. Це все, що я можу сказати. У даний момент є що поїсти і це добре, а що буде завтра – невідомо. Он в Дніпрі що було з ракетою? Влучила у будинок. Тобто ми не знаємо, що буде далі. Так само і ми живемо в дев’ятиповерхівці на восьмому поверсі. І що на нас чекає завтра – ніхто не знає. 

«Дякуючи» ракеті, яка прилетіла недалеко від моєї роботи, тепер у мене немає роботи, від неї залишилися одні руїни. Як буде можливість, будемо шукати роботу і будемо якось жити далі. Сподіваюсь, не доведеться нікуди більше виїжджати, не хотілося б. Я навіть не хочу про це думати.  

Найсильніший мій антидепресант – це діти, я стараюсь саме заради них. От є ковзанка на вулиці – можна покататися. Такими дрібницями відволікаєшся від всього.

Я вірю в наші ЗСУ, я вірю в наших воїнів, я вірю в нашу перемогу. Я не знаю, що буде завтра, я не можу прогнозувати на місяць, на рік вперед, але я нейморівно вірю в нашу перемогу. Впевнена, вона точно буде. 

Сподіваюсь, що наше майбутнє буде світлим: у вільній Україні, де можна буде зробити все, що хочеш. Вірю, що у нас буде і навчання, і подорожі, і не потрібно буде ні за кого переживати.