Іванов Кіріл, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 163 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондаренко Лариса Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна!... Скільки болю в цьому слові. 24 лютого 2022 року закінчилося моє дитинство. Цей день закарбувався в моїй пам’яті назавжди. Біль, страх, розпач і невідомість. Як пережити це жахіття? Що буде з нами? На світанку пролунав дзвінок, це телефонувала моя бабуся, вона плакала і повідомила, що почалася війна. Батьки сказали, щоб ми з братом одягалися, тому що залишатись удома небезпечно.

Було чутно страшенні звуки, які я досі ніколи не чув, хіба що в кінофільмах. Я хутко зібрався, і нашим житлом на певний час став підвал школи, що була поруч.

Постало питання, що робити далі, як жити, як виживати? Плач дітей, зітхання літніх людей, засмучені обличчя батьків. Я ще не розумів, що коїться навкруги, мені було дуже боязно. На превеликий жаль, війна була не іграшковою, а справжньою. Було холодно, адже був лютий місяць. Я і молодший брат спали сидячи, притулившись до батьків, прислуховувались до гуркоту, а підвал здригався від вибухів. Здавалось, що стеля впаде на голову. Дуже хотілося їсти, магазини швидко були спустошені, а за хлібом стояли величезні черги.

Люди стояли під обстрілами, нехтуючи своїм життям, аби хоч щось купити, принести дітям та літнім людям.

Батьки мене і молодшого брата нікуди від себе не відпускали, скрізь були разом. Бувало, щоб купити якусь їжу чи ліки бабусям і дідусю, батьки брали автомобіль, щоб не бігти під обстрілами пішки. Але одна поїздка, як виявилося, була останньою. Несподівано в підвал забіг якийсь чоловік зі словами: «Чий червоний автомобіль? Він палає!» Від прямого влучання снаряду автомобіль моєї сім’ї згорів вщент, а перед цим тато вертався до автомобіля, бо молодший брат забув у салоні свою іграшку. Напевне, янголи-охоронці врятували йому життя. Це було ввечері, а вранці вийшли з підвалу подивитися і назавжди попрощатися з нашим автомобілем, від якого залишилися тільки остов та лежали на снігу номерні знаки.

Я плакав... У моєї сім’ї був розпач! Постало питання, що робити далі.

Вирішили евакуюватись. Але як? Татові дали в оренду службовий автомобіль. Виїздили з рідного міста під звуки вибухів. Було страшно. На узбіччях і просто на дорозі стояли понівечені, згорілі автомобілі.

Їхали в невідомість. Їхали вдень і вночі, іноді зупинялись перепочити. Нарешті доїхали до українсько-польського кордону. Тут розпрощались з татком, ми – до Німеччини, тато – додому.

Дорога була довгою. Приїхавши до Німеччини, я, мама та брат зіткнулись з чужою мовою, звичаями, людьми. Наше перебування в Європі обмежилось трьома місяцями, і то вони були для нас вічністю. Туга за Батьківщиною краяла серце. Я сумував за татом, бабусями, дідусем, друзями. Не довго думаючи, вирішили вертатися в Україну.

І ось я вже ступаю на рідну українську землю. Моє серце переповнює радість, що я знову на Батьківщині (але ще не в рідному місті).

Але знову погана звістка: у будинок моєї прабабусі влучила ракета. Це був будинок мого дитинства. Як же боляче! Та що казати про будинок, автомобіль, війна забрала в мене дитинство, я рано став дорослим.

Думка, як там моє рідне місто, не покидала мене. Над ним літають ракети, гинуть безвинні люди, руйнуються будинки. Та дуже хотілося швидше повернутися додому…

Ми вдома, у рідному, понівеченому, але незломленому Харкові. Школа працює, учителі навчають, ходжу на тренування, не зважаючи на повітряні тривоги. Продовжують  літати ракети, КАБи, ФАБи, але я і моя сім’я вдома, у рідному місті! Хочеться кричати на весь світ: «Стоп, війна!». Я не хочу, щоб гинули діти, мирні люди. Я хочу миру на землі! Люди схаменіться!

Святий Боже, збережи Україну, благослови її на мир і спокій.