Козинець Яна, 17 років, учениця КЗО «Українсько-Американський ліцей» ДМР, м. Дніпро
Вчителька, що надихнула на написання - Бухно Галина Миколаївна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Що таке війна? Страх. Постійний душевний біль. Для декого - фізичний. Втрата дому, нормального життя, майбутнього. Для декого- життя…
Я звичайна дівчина. І колись дуже хотілося, щоб був карантин, онлайн-уроки, прокидатися на три години пізніше… Але краще я б про те не думала і того не хотіла.
23 лютого, середа. Того дня, як і усі школярі, ліцеїсти, студенти я готувалася до підйому о п’ятій ранку (не тому, що я знала, що буде війна, а тому, що від ліцею далеко живу). Дуже не хотілось їхати на навчання, нам поставили першу пару, та ще й історію. Приблизно об одинадцятій годині вечора я пішла спати з думкою, коли вже карантин?
24 лютого, четвер. Прокинулась від дзвінкого, бридкого звуку будильника, як завжди, треба йти вмиватись та їсти. Тільки вийшла в коридор, почула, як нявчить моя кішка. Нявчик(кішка) хотіла зайти до хати. Але не встигла чотирилапа забігти, як пролетів чи то літак, чи то вертоліт - і пролунали… вибухи! Руки тряслися, було страшно, я стояла як укопана і не розуміла, що робити. Тоді я й усвідомила, що почалась війна.
І ось, шоста ранку, ми сидимо в погребі, чуємо вибухи, читаємо новини, діти плачуть, а я хочу спати.
Але повідомлення від класної радниці, що ми залишаємось удома, радісним не було.
Початок іншого життя мені не дуже подобався. Донати на ЗСУ кожного разу супроводжувалися сльозами, фотографії загиблих людей, зруйнованих домівок потрапляли прямо в душу. Тоді я сиділа вдома і спілкувалася тільки з другом з Ізюму, якому вдалося виїхати.
Коли люди почали масово виїжджати з мого міста, ми теж поїхали (паніка все ж таки взяла своє).
Дорога була важкою. Їхали ми у село Івано-Франківської області до родичів. Напевно, як і кожному підлітку, мені важливо спілкуватися з однолітками, тому я у перший же день пішла на пошуки людей, з якими можна хоч якось відволіктись від божевілля реальності. Пропустимо той момент, як я познайомилася зі своєю новою компанією. Це були звичайні хлопці, які просто знали, що в країні війна. Найбільше бісило тоді те, що вони постійно запитували,чи чула я вибухи, чи бачила воєнні літаки й ракети. Але я порозумілася з цими людьми і навіть встигла закрутити роман з хлопцем з Донецька, який переїхав у те село вісім років тому.
Кожного разу як ми грали у волейбол під дощем, снігом і навіть градом, я думала, коли все ж таки додому? Мені дуже подобалось у тому селі мерзнути, дивитись, як хлопці будують колибу (це така дерев’яна міні-хатка в лісі), але жодної секунди я не переставала думати про рідну домівку.
І ось я вдома вже як 4 місяці, і від початку війни в моїй родині змінилася атмосфера взагалі. Вечері в сімейному колі стали теплішими й затишнішими, спілкування з новими друзями із Західної України , на жаль, онлайн, а також живе спілкування з новими людьми, бо все моє минуле оточення виїхало за кордон. Ми живемо далі, донатимо на ЗСУ та стежимо за новинами.
Наразі щастя для мене - це жити в Україні, яка має свої справжні кордони; гуляти під чистим небом, без всяких ракет і літаків; відчувати себе частинкою єдиного народу, який не ділиться на людей зі Східної України і «а чому не державною». Слава Україні!!!
Бажаю перемоги, і якнайшвидше.)
