Морад Салах ель Дін, 8 клас, центр дистанційної освіти "Джерело Плюс"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Власенко Ірина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Звичайнісінький лютневий ранок розпочався наприкінці зими не зовсім звичайною новиною. Розуміння ситуації прийшло не одразу. Було холодно, ще темно, трохи лячно. Але душа завжди прагне до кращого, тож вірити у неминуче не хотілось. Ще десь глибоко в серці ховалась надія на помилку.

На жаль, сподівання були марними. Справжня кровопролитна і дуже несправедлива війна ступила на землю любої України.

Початок війни очима дитини мав інакший вигляд, ніж очима звичайних дорослих, не військових. Занепокоєння і цікавість переповнювали дитячу свідомість. Страх гучних вибухів і переляк від перебування на самоті. Дитяче життя розділилось на «до», коли хотілось залишитись вдома одному, пограти у комп’ютерні ігри та «після», коли 24 години на добу мріяв бути поруч з батьками, або просто з кимось зі знайомих дорослих.

З часом страх минув, як і дитинство усіх українських дітей. Ми стали дорослими за кілька лютневих ночей, усі разом, в далекому на сьогодні 2022 році.

Моя родина у лютому 2022 року проживала в Бучанському районі що на Київщині. Завдяки щоденній підтримці наших чудових друзів українців з Ізраїлю ми мужньо витримали перші тижні хороброї боротьби наших воїнів за Київщину. На щастя чи на жаль, я вже не знаю, але досвід жителів Ізраїлю, який так само як і Україна, піддався неодноразовим ракетним атакам ворогів, став у пригоді.

Наші друзі детально вчили нас як уберегти людські життя під час атак, як ракетних, так і панічних.

Внутрішній страх в ті дні був найгіршим ворогом. Але голос тітки Олени лунав тихо, впевнено і спокійно. Тихо, бо була ніч. Всі мали спати, але не вона. Так, вона була звичайною українською жінкою, як мала кожного ранку вставати і йти на роботу, але вона навіть ще і не лягала.

Як вона могла спати, коли тут в Україні, російські снаряди розривають на шмаття житлові будинки, ангари, літаки, дитячі майданчики й тіла з душами звичайних українців?

Майже цілодобово вона підтримувала і заспокоювала нас, вчила і давала корисні поради, була просто з нами на зв’язку. Так далеко, але її душа була поруч. Я це відчував і засинав на кілька годин, в холодному і темному коридорі, адже ні опалення, ні газу вже у нас не було на той час. Так розпочався березень 2022…

Я довго міркував чи можу я чимось зарадити іншим людям, яким пощастило значно менше. Та реалії тогочасного березня були зовсім невтішними. Почалась евакуація жителів Київщини. Не примусова, але дуже рекомендована.

Про потойбічне життя евакуаційних потягів та електричок моторошно згадувати й сьогодні. Саме потойбічних, бо всередині вагону панував морок, тиша і пахло втратою надії.

Моя родина нарешті отримала шанс виїхати до Львівщини в умовно безпечну область нашої неньки України. Наші речі були давно вже зібрані. Найскладніше було в умовах зачинення магазинів знайти корм для моєї улюбленої морської свинки. З першими вибухами маленький гризун ховався у найбезпечнішому, на його думку, місці, під батареєю.

Клітку ми не зачиняли, даючи тваринці шанс вижити, якщо з нами щось трапиться.

Напередодні виїзду ми випадково зустріли мою вчительку. Марина Олександрівна найпривітніша з усіх педагогів яких я зустрічав у своєму житті. Вона на той час була мамою двох чудових діток. Дівчинці Варварі було чотири рочки, а хлопчикові Маркові всього півтора. Ні знайомих, ні родичів за межами нашого регіону у неї не було. А її маленька Варвара так боялась вибухів, що взагалі перестала спати. Вона дуже змарніла, стала зовсім блідою, в погляді її зник блиск. І вже тоді я розумів, що валізи нам не знадобляться. Без слів. Я навчився розуміти все без слів.

Не знаю звідки те розуміння до мене прийшло. Просто я знав вже тоді під час зустрічі, що рішення буде однозначним.

Так і сталось. Обговоривши всі деталі вдома, мама ввечері зателефонувала до Віктора Степановича, власника невеличкого приватного реабілітаційного центру для екзотичних птахів що на Львівщині й повідомила, що замість нас до нього приїде Марина Олександрівна з двома дітками та своєю мамою. Він безперечно погодився їх прийняти, але здивувався, чому ми прийняли таке дивне рішення. Адже в нашій родині також є дитина, бабуся і морська свинка.

Мама пояснила, що серцем відчуває, цій родині виїхати якомога швидше потрібно більше ніж нам. І вона не помилилась.

За другою освітою Марина Олександрівна була психологом. Ще в евакуаційному потязі просто Київ - Львів без номера вона з величезної маси люду видокремила дівчинку років шести яка від страху боялась відкрити очі. Київ для неї був транзитним містом. Звідкіля ця налякана дівчинка з мамою їхала ми не дізнаємось, бо значення у переповненому вагоні того потяга це не мало. Всю дорогу моя вчителька працювала з тією бідолашною дівчинкою, щоб хоч якось повернути її до реалій життя.

Вийшовши з потяга зі своїми дітками у Львові Марина вже тоді усвідомила, яку непоправну шкоду психічному здоров’ю українським дітям завдала російська агресія.

Адже та дівчинка і десятки тисяч таких саме дітлахів як вона вже ніколи не будуть такими, якими були до лютого 2022 року. Щасливими, усміхненими, безтурботними, трохи вибагливими, трохи вередливими, але життєрадісними. Такими ці діти вже не будуть. Ніколи!

У Віктора Степановича Варвара заснула лише на другу добу. Все ще боялась. Але любов матері, турбота гостинного господаря та щебетання різнобарвних папуг, які на той час проходили в його центрі реабілітацію майже зцілила душу цієї дівчинки.

Наша віра в Бога, любов і повага один до одного, вправність, хоробрість, безстрашність  і відданість Збройних Сил України, допомога іноземних партнерів дозволила мені та моїй родині вижити не залишаючи рідної домівки.  

Я вважаю, що в надскладні часи добрі вчинки породжують ланцюгову реакцію. І ніяке зло не переможе добро, яке живе в наших серцях. Нас підтримала тітка Олена, ми знайшли доброго чоловіка, який був готовий нас прихистили, але віддали шанс на переїзд родині, яка цього потребувала більше, а моя вчителька у свою чергу допомогла травмованим українським діткам вже в евакуації, бо пішла працювати в центр для біженців волонтером.

Підсумовуючи, я зробив висновок, що добрі справи українців переможуть загарбницькі амбіції ворогів і проведуть Україну шляхом до справедливої перемоги.