Мене звати Олександра Володимирівна. Тяжко було і є. Хочеться минулого життя. Переїзди, розлука з рідними - це те, що принесла війна. Затоплення від Каховської ГЕС. Донька і зараз в Одесі дуже боїться вибухів. Одразу біжить в паніці до ванної кімнати.

В перший день навали сон перервався від дзвінка сестри: "Сашуня, ВІЙНА! Над нами ракети летять!" Я заплакала одразу. О 8 годині ранку над головою літали літаки, гелікоптери. Тяжка техніка їхала по трасі. Горіли ліси. І цей день з пам'яті не зникне ніколи.

Страх за доньку та рідних. І жодної віри, що все швидко мине. Хоч і сподівались на це... Доньці одразу сказала все як є. Вона була налякана. Тривожну сумку збирала як доросла. Хоч і трусилась вся, і постійно була біля мене, не відпускала ні на хвилину.

Поки були в окупації, не вистачало всього. Після виїзду довго йшли до того, щоб життя нормалізувалось. Але і зараз доведеться ущільнювати себе. Бо квартплата забирає пів сімейного бюджету. Для дочки стараюсь, а себе можу і ущімити.

Найстрашніше - коли руські вперше ходили по будинкам у нас в селі. Це було після Бучі. Боялись того, що вони можуть зробити. У мене і доньки досі великий страх. Кароліна і досі труситься, як чує вибухи. Дочка ходить на психологічні тренінги, і я з нею в підтримку.