Мене звати Наталя Вікторівна. Війна змусила нас залишитись без домівки, без роботи, діти залишились без школи (школа повністю зруйнована), вимушені починати все спочатку.

Діти тяжко перенесли наш вихід з окупації в ночі пішки по берегу Дніпра. Досі згадують, як страшний сон. Хоч наше село деокупували, але ворог стирає його лиця землі. 

Ранок 24 лютого 2022 року почався зі свисту ракет над нашим селом. Ми мали йти на роботу, а діти до школи. Та на цьому життя наче зупинилось... Ми не знали, що робити і куди тікати. Зносили теплі речі, свічки і їжу у погріб. Моніторили новини, і не знали, як нам бути. 

Діти дізнались про війну з першої хвилини, як тільки пролетіла перша ракета над нами, їм важко було збагнути що таке війна, але вони задавали питання: чи ми всі загинемо?? 

Перший день був найтяжчим, ми, дорослі, не могли в це повірити, а найстрашніше було за діток, їх у на троє. А коли ворог заїхав до нашої місцевості, село наче вимирало, ні одної живої душі на вулиці не побачити. Психологічно було дуже тяжко, коли прилетіло в сусідній будинок у Кривому Розі, діти тряслися в коридорі під стіною. 

З перших днів війни з магазинів зникало все, продуктів дома трохи було, але ми не розуміли, на скільки тяжко буде далі. Забирали останні цукерочки для дітей, щоб хоч якось розрадити їх.