Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 38
Євген Горбатко
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Торез
Торез
«Найстрашніше у війні – щоденний страх»

Війна – це страшне лихо. Горе. Розруха. Страх. Покалічені долі.

Ми намагалися набрати воду рано-вранці, щоб встигнути приготувати їжу, добре, що було вугілля. А о восьмій ранку та зазвичай до першої години дня починали бомбити. Потім кілька годин тиші та знову бомбування.

Перша зустріч з війною

Найстрашніше у війні – щоденний страх

Моя сім'я – головна моя цінність. З дружиною Іриною виховуємо двох доньок: Елеонорі вісім років, Карині – шість.

Найстрашніше у війні – щоденний страх

Спочатку ми чули вибухи снарядів неподалік. Це був травень 2014 року. А потім обстріли почалися в нас.

Ми перебралися до батьків – вони жили через кілька вулиць від нас. Їхній будинок був ближче до посадки, у якій була криниця – єдине джерело, де можна тоді було набрати води.

Найстрашніше у війні – щоденний страх

Адже із самого початку воєнного конфлікту постраждали комунікації, у нас не було світла, газу, води, зв'язку.

Ми намагалися набрати воду рано-вранці, щоб встигнути приготувати їжу, добре, що було вугілля. А о восьмій ранку та зазвичай до першої години дня починали бомбити. Потім кілька годин тиші та знову бомбування.

Найстрашніше у війні – щоденний страх

У нас не було всіх повсякденних вигод – світла, води, зв'язку. У магазинах порожньо. Комендантська година, обстріли…

Ми ховалися в підвалі. Жахливі відчуття від цих спогадів. Страх, відчай, тривога – усе переплелося воєдино.

Важкі спогади

Важких спогадів і хвилин, з ними пов'язаних, тисячі. Щоразу, коли починалося бомбування, думки були про одне: щоб усі рідні залишилися живі та здорові.

Батьки моєї дружини жили в сусідньому місті, у Сніжному. Під час одного з обстрілів їхній будинок був зруйнований, а батько дістав осколкове поранення в шию. Це все дуже важко згадувати. Він вижив, але проблеми зі здоров'ям залишилися.

Найстрашніше у війні – щоденний страх. Я хотів би забути про захоплення міста. Захоплення підприємства. Важка техніка, яка спокійно роз'їжджає містом. Люди зі зброєю, від яких не знаєш, чого чекати.

Усе змінилося за одну мить – і в тебе вже немає впевненості в завтрашньому дні.

17 липня 2014 року ми їхали після зміни в робочому автобусі. Я вийшов на своїй зупинці. У небі пролунав сильний удар. Коли повернувся в той бік, побачив величезні клуби чорного диму. Уже пізніше дізнався, що це був малайзійський боїнг і що загинуло 298 мирних громадян, зокрема 80 дітей.

Найстрашніше у війні – щоденний страх

Люди хочуть жити в мирі

Через війну ми покинули свій будинок, місто. Я втратив роботу, порушилися плани на захищену старість, тому що працював на шахті та недопрацював три роки для потрібного підземного стажу, щоб вийти на пільгову шахтарську пенсію. У чужому місті довелося все починати з нуля.

Найстрашніше у війні – щоденний страх

Шість років минуло. Люди, які залишилися жити там, у Торезі, живуть за тими правилами та законами, які зараз діють на тій території. Вони, як і всі нормальні люди, не хочуть вибухів, болю, голоду, розрухи. Вони хочуть жити в мирі.

Мрію, щоб конфлікт на Донбасі швидше завершився мирним способом. Хочу, щоб Донбас був у складі України.

Щоб був мир, а люди (усі люди і на тій, і на цій території) відчували впевненість у завтрашньому дні, стабільність і гордість. Мрію побачити Україну квітучою країною, у якій однаково комфортно всім її громадянам.

Найстрашніше у війні – щоденний страх
slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій