На момент російського вторгнення були ми вдома. Я перша встала від того, що почула вибухи. Все не могла повірити, що таке можливо… Розбудила чоловіка і ми вдягнули дітей, взяли чемодан і поїхали з Києва… 120 км їхали 5 годин… 

Найтрудніше під час війни - біль за Україну, за українців… за руйнацію нашого звичного життя.. що самій з дітьми прийшлось виїхати в чужу країну… самій влаштовуватися… шокувало, що я змогла це…

З гуманітарними проблемами не стикнулася. Болить душа за тих, хто це лихо пережив…

Зараз ми разом з родиною. В мене є моя улюблена робота - я викладач! Єдиний нюанс саме грошовий).

Мене приємно зворушували люди, які по-людські до нас ставилися і відносилися. Інколи просте добре слово могло витягти з туги та розпачу. 

Я зрозуміла, як мало потрібно людині матеріального.

Про початок війни нагадують фото і мій блокнот з мріями і планами. Тепер такий блокнот вести поки не вдається…