Свєтлая Анна Ігорівна, 14 рокiв,
Дніпрорудненська спеціалізована І-ІІІ ступенів школа «Світоч, м.Дніпрорудне
Есе "Один день"
З раннього дитинства я чула про війну, учасниками якої були два моїх прадідусі. Мені завжди здавалося, що це щось далеке, те, що більше ніколи не зможе повторитися.
Та у квітні 2014 року, коли мені було сім років, я почула телефонну розмову моєї мами із двоюрідною сестрою. Вони дуже жваво обговорювали, куди можна переселити родичів із Донецька. Саме цього дня я й довідалася, що війна поряд, що це погано, що в цей важкий час потрібно допомагати своїм родичам, хоча я ніколи їх навіть не бачила.
На жаль, наша рідня так і не скористалася житлом, речами, які ми для них підготували, бо виїхали за кордон. Але я тоді зрозуміла, що люди покинули свої оселі, все нажите майно, могили рідних людей на цвинтарі, фотографії… - і це страшно.
Я бачила, як приготувала мама купу фотографій, щоб відсканувати їх і відправити своїй сестрі, яка нині проживає в Італії. Я чула, як дякувала тітка зі сльозами на очах за надіслані старенькі світлини, на яких її ще молоді батьки, маленький син та й вона сама ще маленька.
Це страшна реальність, коли в людей не залишилося на згадку від щасливого та безтурботного життя нічого, навіть фотографій.
Я часто чую, як бабуся говорить із мамою про те, що в Донецьку залишилися могили померлих сестри й брата мого дідуся. Вони розуміють, що за сім років війни від цих поховань, можливо, вже нічого й не залишилося. Але поїхати, подивитися, прибрати, покласти квіти — такої можливості немає.
Мені б дуже хотілося, щоб якомога швидше запанував мир, бо війна — це горе, сльози, вигнання. Не знаю, чи повернуться переселенці з окупованого Донбасу додому, але кожен із них повинен мати можливість побувати хоча б ще один-єдиний раз там, де народився й виріс.
