Середа Оксана Анатоліївна, вчителька Харківського ліцею № 26

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усі ми, мабуть, чули історії про людей, життя яких було розділено на «до» та «після» незвичайними або трагічними подіями. Тепер у кожного українця є своя така історія, а ось починається вона спільною датою: 24 лютого 2022 року. У минулому залишилося розмірене, мирне життя, наповнене буденними турботами, проблемами й радощами. Я прокинулася від вибухів і пострілів, розбудила сина, зателефонувала дочці. Вони спочатку думали, що це якийсь невдалий жарт. На превеликий жаль, це була нова реальність. Та стрілки годинника продовжують невпинно рухатися, з ними не можна домовитися, життя продовжується.

Можливо, мої роздуми над тим, що сталося зі мною за 1000 днів війни, відрізнятимуться від тих розповідей, яких так багато довелося чути чи читати. Мій шлях – це шлях переосмислення життєвих цінностей. Війна – це час роздумів, це час навчання жити по-новому. Я не стану говорити про особисті втрати, бо «метою Конкурсу є підкреслення важливості Миру як головної цінності суспільства», бо велику втрату, втрату коханого чоловіка, я пережила ще до війни.

Горе не можна виміряти, і тому не можна «змагатися», порівнювати (за якою шкалою?), кому гірше, кому складніше, страшніше. Хтось плаче і кричить на весь білий світ від болю, а хтось просто не має сльоз і слів, мовчки страждає.

Хтось бурхливою діяльністю заповнює кожен день, аби тільки не було часу відчувати пустоту від втрат близьких людей чи домівки, а хтось неспішно продовжує займатися звичними справами. Я не люблю пафосних вчинків і промов, бо добре засвоїла народну мудрість: перлина має непоказну оболонку.

Дякую долі, що обрала в житті професію вчителя, словесника.

Саме література, багато разів перечитані й обговорені книжки стали для мене після початку війни тим дороговказом, який не дає занепасти духом, 

який дарує надію, що добро обов’язково переможе! І це буває не тільки в казках. Пригадаємо героїв Джека Лондона, Даніеля Дефо. Хіба вони не вчать нас виживати в екстремальних обставинах? А ще вони дають нам урок, як треба в будь-яких умовах залишатися людьми.

Ви скажете: «Які книжки? У нас війна, смерть, зруйновані міста та села, розкидані сім’ї. Про яку літературу можна говорити?». 

Але саме література нам нагадує, що є те, що сильніше смерті. Це любов! Саме література нас вчить любити!

Любити Бога, любити життя, любити рідну природу, любити музику, любити людей і ще багато чого. Любити Батьківщину! Якщо воїн не вміє любити, то що він захищає?

Коли в перші дні та тижні війни не треба було йти на роботу, коли всі ми були розгублені й скуті страхом, що боялися навіть лягати спати, бо саме вночі обстріли були частішими, коли вдень не було розуміння, чи варто чимось зайнятися, то саме книжки стали ліками від божевілля. А потім директорка школи запропонувала організовувати онлайн зустрічі з дітьми, яким так потрібне було спілкування й слова підтримки саме в цей час. Це були не уроки, а години розмов, єднання душ, це дарувало нам розуміння, що ти не один, що разом ми впораємося з усім.

А як чекали діти відновлення занять! Які слова зізнання в любові до школи ми почули! 

А хіба можна забути, як мої семикласники, коли з’явилася нагода зустрітися в стінах навчального закладу буквально на півгодини, торкалися долонями стін і парт?

Я не буду вихвалятися благодійними справами. Головне – життя триває, і шкільне життя також, ми в рідному Харкові, незважаючи ні на що. Життя продовжує нас вчити, а ми повинні гарно засвоювати уроки. Один із них – це урок Любові, без якої життя не може існувати. Мій шлях триває! І Любові я буду вчити своїх учнів, яким після війни відновлювати мирне життя на рідній землі. Тож, як сказав Г. Аполлінер:

Хай б’є годинник

Ніч настає

Минають дні

А я ще є