Владислав Теслюк, 11 клас, Одеський ліцей №49

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацичко Галина Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ще кілька років тому я був звичайним підлітком, якого цікавили оцінки, друзі та ігри. Але все змінилося. Сьогодення — це не просто шкільні будні. Це повітряні тривоги, новини з фронту і життя на межі тривоги та надії. Війна вдерлася у щасливе й тихе дитинство, зробивши нас дорослішими раніше, ніж хотілося б. І саме вона стала тим переломним моментом, що змінив мене назавжди.

Мене вразила зустріч з пораненим військовим, який завітав до нашого ліцею. Він не говорив пафосних слів, але в його очах була справжня вдячність. Тоді я зрозумів: допомога — це не лише про речі. Це про те, щоб бути поруч, щоб підтримати морально, щоб не дати відчути, що таке самотність.

Сила допомоги — у єдності. Вона об’єднує нас незалежно від віку, статусу чи досвіду. І ця сила змінила мене. Навчила бути відповідальним, небайдужим, сильним духом. Я більше не чекаю, що хтось інший зробить перший крок — сам хочу бути тим, хто змінює світ довкола, навіть якщо це починається з маленького вчинку.

У нашому ліцеї благодійні ярмарки стали доброю традицією. Учні готують домашню випічку, вироби ручної роботи, малюнки — і з радістю продають їх, щоб зібрати кошти на допомогу ЗСУ.

Війна забрала в нас багато, але й дала щось дуже цінне — розуміння, що справжня сила не в зброї, а в серці, яке готове допомогти.

Вибух 2 березня в Одесі зруйнував не лише будинок, а й моє уявлення про війну як щось далеке. Побачивши наслідки, я не тільки відчув біль, але водночас став свідком неймовірної єдності одеситів. З перших хвилин після трагедії на місці подій з’явилися рятувальники, медики, поліція. Але поруч з ними були справжні одесити — сусіди, волонтери, просто небайдужі люди. Вони розбирали завали, намагаючись знайти тих, хто опинився під уламками, приносили теплі ковдри, воду, їжу для постраждалих.

Я бачив літню жінку, яка пропонувала чай рятувальникам, та молодих хлопців, які, ризикуючи життям, допомагали розбирати завали, виносити пошкоджені меблі із вцілілих квартир. Я спостерігав за психологами, які надавали першу допомогу тим, хто пережив жах. Кожен намагався зробити свій внесок, аби полегшити біль та допомогти тим, хто втратив усе.

Ця миттєва згуртованість вразила мене. Я зрозумів, що справжня сила допомоги — у щирості та готовності бути поруч. Навіть невелика підтримка дає надію. Після цього я усвідомив важливість спільної дії проти зла. Зруйнований будинок став символом жорстокості війни, але водночас — і символом незламності одеситів!

Ця подія навчила мене цінувати підтримку та надихнула бути чуйним і готовим допомогти. В єдності — наша сила та віра в майбутнє.