Басіч Анастасія Сергіївна, учителька української мови, літератури і зарубіжної літератури, Енергодарська гімназія №3 Енергодарської міської ради Василівського району Запорізької області (онлайн)

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Янголи земні й небесні

Краєм світу, уночі,

при Господній при свічі

хтось бреде собі самотньо

із янголом на плечі.

Іван Малкович

Коли в двері нашого шкільного кабінету №58 постукала війна, ми з моїми дев’ятикласниками планували весняну фотосесію. Обговорювали, сперечалися, доводили, гарячкували, сто разів посварилися і помирилися. Проблема вибору тематики світлин уже, здавалося, набула всесвітнього масштабу, але… враз стала несерйозною, смішною і такою далекою, ніби турбувала вона нас у минулому столітті. Її заступила інша, набагато більша і загрозливіша, яку не можна вирішити дискусією. Я ніби ще чула щебет і сміх моїх дітей, але всередині ніби вимкнули світло. Настала суцільна темрява, в якій боялася потонути, з останніх сил намагаючись посміхатися, проводжаючи учнів за поріг. Запевняла їх і себе, що в понеділок ми обов’язково зустрінемося. Обіймала кожного міцно-міцно і боялася відпустити, намагаючись відвернути їхню зустріч з неминучим. Після тяжкого прощання розпач змінився бажанням діяти, тому вирішила особові справи учнів забрати додому, аби вони не потрапили у ворожі руки. Так і вчинила.

Це було 24 лютого, а 4 березня наше місто окупували рашисти. Сирена вила цілісінький день, чулися глухі постріли, палали цистерни з паливом, танки стояли просто серед вулиць. Але мене це не хвилювало, бо зранку прокинулася з високою температурою, згодом з’явилися нудота і така слабкість, що важко було просто дихати. Ввечері стало погано і мамі. Зрозуміла, що це нас наздогнав коронавірус. Ліки вдома були, та й невеликий запас їжі встигли зробити. Тато тоді знаходився у Кам’янці-Дніпровській, де все життя пропрацював лікарем-терапевтом. Наше місто після окупації закрили на в’їзд, тому він нічим не міг нам допомогти. Навіть якщо б і була можливість приїхати, я б не дозволила йому наражатися на небезпеку зараження. Сподівалася, що ми впораємося. Але на третій день закінчився хліб, а вийти не мала сили. Хліб тоді був делікатесом, в черзі за однією буханкою треба було стояти по чотири-п’ять годин. Звичайно, у моєму стані годі було про це й думати. Померти від голоду чи хвороби я не боялася, найтяжчим було втратити найближчу людину. Увечері біля вікна, дивлячись на легкі сніжинки, що ліниво падають на бруківку, в тілі тридцятип’ятирічної жінки плакала маленька розгублена дівчинка, яка по-дитячому ще вірила в диво.

А вранці диво сталося: на моє плече сів перший янгол, ніжно обійнявши мої опущені під тягарем болю плечі. Зателефонувала моя хрещена - тьотя Тамара, як я її називала завжди. Ми не казали їй, що хворіємо, інакше вона відразу б прийшла на допомогу. Та на той час тьотя вже п’ять років боролася з онкологічним захворюванням, тому ми її оберігали, адже в такому стані будь-який вірус - це вирок. Я не витримала і розповіла все, по-дитячому схлипуючи і ковтаючи слова. За годину хрещена вже стояла на порозі з білим батоном і торбинкою пшеничної крупи. Тьотя Тамара навіть вибачалася, що хлібина одна, бо їх продавали по одній у руки, і щоб добути зайву буханку, їй довелося взяти з собою онука. Той хліб урятував життя мені і мамі. Хоча ні: його врятувала хрещена. Маленька дівчинка в мені зрозуміла ціну добра, яке в умовах війни робити набагато важче, ніж у мирний час. На душі було тепло і затишно, в ній знову з’явилося світло - спалахнула свічка безмежної вдячності, віри в добро, надії на майбутнє.

Другий янгол - моя колежанка і подруга Світлана - зателефонував у червні, коли ми вже збиралися виїжджати з міста, і повідомив, що наша вчителька погодилася на співпрацю з ворогом і тепер разом з озброєними орками відвідує квартири тих, хто насмілився взяти додому особові справи учнів. Ми з матусею схопили учнівські документи і прожогом вибігли на вулицю. Попрямували на місцевий пляж, тоді ще не замінований. Уже звідти я написала повідомлення всим своїм учням і запросила їх на зустріч, щоб віддати особові справи. Була певна, що чиню правильно. І не помилилася: за годину на маленькому клаптику жовтого піску стало багатолюдно. Звичайно, прийти змогли не всі, але замість них з’явилися батьки, брати, сестри, дідусі і бабусі. Ми сміялися, згадували наші веселі пригоди, намагаючись не думати про те, що бачимося, можливо, востаннє. Так і сталося: більше у такому складі ми не збиралися. Там, на пляжі, зробили декілька світлин. Це і була наша випускна фотосесія. Прощання було важким, але на душі панувало задоволення від виконаного обов’язку. Ні, йдеться не про обов’язок класної керівниці, а про бажання врятувати дітей від брудних загарбницьких лап і солодкої ворожої пропаганди. В душі запалала свічка щирого захоплення людиною, яка насамперед подумала не про себе, а про подругу. Світлана подарувала мені стійке переконання в тому, що егоїзму в дружбі не місце.

Рятуватися від переслідувань ми поїхали, звичайно ж, до тата, мого третього янгола. Перед нами стояло нелегке завдання: вмовити його покинути свою практику і їхати разом з нами у вільну Україну. Ми багато розмовляли про життя, війну, згадували тих, кого вже немає поряд. Вечорами довго гуляли на Скіфському валу, сиділи на траві, а тато розповідав про Запорізький край таке, чого не вивчали у школі. В душі поселився спокій. Ніде, ніколи і ні з ким я не відчувала такого благословенного спокою, як поряд з чоловіком, що дав мені життя. В душі яскраво зайнялася свічка впевненості у власних силах і здатності витримати всі випробування, що випадуть на мою долю. Маленька дівчинка всередині, що так гірко плакала в березні, виросла і змужніла, загартувалася вогнем і мечем.

Вивіз нас з окупації Павло. Він повернувся в місто, щоб забрати тещу, то прихопив і нас. Я чесно розповіла йому, що мене можуть не випустити, бо вже розшукували. Він мовчки вислухав і сказав просто: “Я вас тут на поталу не залишу!”. З ним ми пройшли страшний етап перевірок документів і речей легко і з посмішкою. І він не взяв ні копійки грошей, хоч я намагалася залишити їх йому на сидінні. В моїй душі тепер горить свічка глибокого переконання, що за будь-яких умов треба залишатися Людиною.

Я не боюся нічого, адже чотири свічки, чотири янголи на плечах оберігають мене: тьотя Тамара з неба, тато чекає на нас удома, Світлана живе і працює в Ірпені, Павло виїхав за кордон. Але кожен з них став янголом-охоронцем дорослої дівчинки з дитячим серцем.

А він йде і йде, хоча

вже й не дихає свіча,

лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча (Іван Малкович).