Сергій Немчинов, 11 клас, Комунальний заклад "Благовіщенська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів" Благовіщенської сільської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товкач Анастасія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я памʼятаю той день, коли все почалося. Це був звичайний ранок. Мама прокинулася дуже рано, включила телевізор, і раптом я почув, як вона сказала: “Війна почалася…” Я спочатку не повірив. Здавалося, що це якась помилка. Ну не може ж бути війна у нас. Але потім я почув перші вибухи, і все стало реальністю.

Ми жили в селі Благовіщенка, Запорізька область. Це було спокійне село. Я ходив до школи, мав друзів, гуляв біля дому, купався в Дніпрі, як звичайна дитина. Але з початком війни все стало іншим. В селі стало страшно. Часто вимикали світло, інтернет працював дуже погано, а іноді й зовсім зникав. Люди стали нервовими, багато хто боявся виходити з дому.

Мама була депутаткою в Енергодарі, і дуже багато допомагала іншим. Вона їздила до людей, приносила їм ліки, продукти. Я дуже переживав за неї, бо кожна поїздка могла бути небезпечною. Але вона ніколи не казала, що їй страшно. Вона просто робила те, що треба. Я дуже нею пишаюсь. Ми довго не могли вирішити, чи виїжджати з міста. Але з кожним днем ставало все небезпечніше. Були вибухи, чутно було постріли. Нарешті мама сказала, що ми мусимо поїхати. Ми зібрали речі дуже швидко.. У нас були 3 собаки, та 1 кіт. Ми не могли їх взяти з собою, мені стало дуже сумно. Ми залишили їх добрим людям, які пообіцяли доглядати за ними.

Дорога була складна. Ми їхали через блокпости, бачили розбиті машини, спалені мости. Було дуже страшно. Але найбільше боліло те, що ми не знали, чи повернемося додому. Спочатку ми приїхали в Запоріжжя, потім у Франківськ, а далі – до Львова. Кожне місто було тимчасовим прихистком. У Львові ми пробули найдовше. Там ми зустріли дуже хороших людей, які допомогли нам, дали житло і їжу. Там було вже трохи спокійніше. Але все одно кожного дня ми слухали новини, і серце стискалося, коли дізнавалися про нові обстріли.

Потім ми виїхали до Польщі, а згодом – до Франції у місто Ліон. Тут ми зараз і живемо. Тут все інше – мова, будинки, школа, їжа. Французи привітні, вони нас підтримують, але я також іноді думаю про дім. Я сумую за своєю кімнатою, за музичними інструментами, за тими голосами друзів, до яких звик. Я навіть сумую за своїм ліжком і виглядом з вікна. І найбільше – за нашими тваринами.

Війна змінила мене. Я став більше думати, більше розуміти. Раніше мені здавалося, що головне – це ігри, розваги, телефон. А тепер я знаю, що найважливіше  – це життя, безпека, сімʼя, коли всі поруч і здорові. Бачив, як мама ночами не спить, як вона хвилюється, як робить усе, щоб ми були в безпеці. Я ніколи цього не забуду. Я мрію повернутися додому. Я дуже хочу, щоб більше жодна дитина в світі не знала, що таке війна.