Коли почався обстріл Слов’янська,

ми сиділи й читали цілими днями новини, тому що переживали за людей, які нам дорогі, і загалом за людей Донецька. Ніхто ніколи не думав, що це все зайде в місто... У голові не вкладалося до останньої миті. Поки поруч із моїм будинком, на територію 21-ї шахти не впав перший снаряд.

Під обстріл я, слава Богу, не потрапляла, але чула дуже багато вибухів, пострілів. Усе це було таким фоном: ти прокидаєшся під звук пострілу, засинаєш під звук пострілу, ти їдеш у транспорті під звук пострілу... Це дуже пригнічує.

Найбільше запам’яталося

і, напевно, вплинуло на моє рішення виїхати, коли посеред міста пролетів якийсь снаряд. Ми були в університеті на роботі, у нас посипалося скло з вікон... А ще я одного разу стояла на світлофорі, чекала, поки засвітиться зелений, і побачила, як поруч проїхав спочатку танк, а слідом поливальна машина.

Ще один момент мене вразив,

коли я приїжджала додому через рік, два, три, і у мене було відчуття, що час у місті зупинився, що я змінилася, а місто – ні. Але центр міста живе своїм життям, усе прекрасно, квіточки цвітуть, усе росте, люди гуляють. А околиці як околиці... Їх навіть не відновлюють, стоять зруйновані...

Рішення виїхати, звичайно, дуже змінило моє життя.

Рішення про переїзд було прийняте дуже важко, тому що півроку сиділа без зарплати. Тому я зібрала все нажите у дві сумки й поїхала просто в нікуди. Потім уже опинилася в Одесі.

Так, спочатку було нерозуміння людей із серії «понаїхали тут». Мені було простіше взагалі не говорити звідки я, ніж доводити й розповідати, співчуття вислуховувати.

Потім почалася боротьба за виживання,

вона й зараз триває. Життя змінилося цілком. Якщо раніше важливим було щось купити, якісь чвари, сварки, то тепер стало важливим тільки те, щоб рідні та близькі були живі та здорові.

Звичайно, я стала набагато сильнішою,

стала по-іншому до багато чого ставитися. Наприклад, я переїхала одна, тому для мене була принциповою позиція не отримувати гуманітарну допомогу ні від кого. Я вважаю, що є люди, яким це важливіше й потрібніше, що я зможу сама себе забезпечити, заробити на життя.