Мені 73 роки. Я з Дудчан, що на Херсонщині. Коли нас окупували, ми виїжджали в Кривий Ріг, там у нас син живе. А десь місяць назад додому приїхали. 

В перший день я не вірила, що це з нами може таке бути, що росія може напасти на Україну. Звісно дуже мене це засмутило. Тепер через це здоров’я немає.

Руські зайшли без бою і окупували нас. В мене під вікном сиділи і стріляли з якоїсь, не знаю, пушки.

Зразу ще вода була і світло, а тоді не було вже ні світла, ні води.

Наш староста в селі своєю машиною відвозив тих, хто хотів. Ну, в основному всі виїхали в Кривий Ріг. І нас так вивезли.

Мій син у Кривому Розі живе, донька - в Дніпропетровській області. Їх там не зачепило, то поки живуть нормально. А у нас тут, звісно, було: ми повернулися, а тут все розікрали, розтягали. Вікон немає. Мабуть, на зиму знову в Кривий Ріг поїдемо.

Мені дуже важко, в мене хвороба Паркінсона. І коли починають стріляти, мене сильно починає трусити.

Я вірю, що наші прийдуть, і все буде добре. Відбудуємо Україну і будемо жити, як жили.