Ольга Сергіївна Дубовицька, вчителька географії Лисівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Покровської міської ради Донецької області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До війни я жила з донькою Софією в Покровську, на Донеччині. Працювала вчителькою географії у сільській школі — моєму улюбленому місці сили, в якому я виросла сама, де кожна дитина була для мене особливою. Ми мали звичайне, але наповнене теплом і сповнене дитячими мріями життя. Проте з початком повномасштабного вторгнення все змінилося.

Під звуки сирен та з тривогою в серці я прийняла важке рішення — вивезти доньку подалі від небезпеки. Так ми опинилися в Одесі. І саме там сталася подія, яка стала для мене символом справжньої людяності. Знайома жінка, яка виїжджала за кордон, без зайвих слів запропонувала нам свою квартиру — безкоштовно. У той момент мене охопили сльози вдячності: я відчула, що навіть у найстрашніші часи добро існує. Цей момент став переломним.

Я перестала відчувати себе біженкою, чужою, «з Донеччини». Я — українка, така ж, як люди, що відкрили нам двері.

Це відчуття змінило й моє бачення майбутнього: я вірю, що після перемоги ми станемо ще міцнішою нацією. Більше не буде «схід-захід», «село-місто» — буде єдина країна, в якій кожен цінує і підтримує іншого.

Попри переїзд, я залишилася працювати дистанційно у своїй рідній школі.

Мої учні роз’їхались по всій країні та навіть за кордон, але ми залишаємося разом.

Я підтримую їх щодня — не тільки своїми, а й словами надії, увагою, щирими розмовами і посмішкою. Розумію, як важливо дітям знати, що хтось поруч, що вчитель не зник разом із мирним життям. Я — їхній «маяк» у буремному морі подій, і пишаюся цим!

Те, що хтось зробив для мене, я передаю далі. Вірю, що добро — це ланцюг, у якому кожен вчинок важливий.

Хтось подарував нам дах над головою, а я дарую своїм учням тепло, знання, підтримку.

І саме це, на мою думку, є силою нашого народу — вмінням не зламатися, допомагати, триматися разом. Я зрозуміла, що у цій страшній війні є те, що не здатна зруйнувати жодна ракета — взаємність і підтримка одне одного.

А ще ці всі події вплинули на моє виховання доньки. Я щодня намагаюся показати Софії приклад доброти, пояснюю, чому важливо допомагати, бути уважною, не проходити повз чужого болю. Бо саме з таких маленьких уроків складається те, якими людьми ми станемо завтра. А отже, якою буде наша країна!