Кілочок Валентина Анатоліївна, вчитель української мови та літератури, Брилівський ліцей Виноградівської сільської ради Херсонського району Херсонської області

«Війна. Моя історія» (Щоденник війни)

Лютий 2022 року. Умикаю телевізор і на кожному каналі чую про тривожну валізу, про агресію та підготовку росії до наступу… По трасі щодня бачу колони нашої техніки, але з 2014 року це не дивно: адже моя Херсонщина межує з окупованим Кримом.

22 лютого 2022 року… У телеграм каналі «Типовий Донецьк» починаю слідкувати за новинами, помічаю, що почалися обстріли, у яких звинувачують українську сторону.

23 лютого 2022 року пізно лягаю спати. Напруга відчувається навіть у нічому повітрі мого села.

24 лютого 2022 року прокидаюсь від далеких пострілів, які лунають зі сторони КПП «Каланчак» і розумію… почалося.

У голові безлад, невідомість. Що робити далі, як жити і як вижити? І в той момент уже не смішно від тривожної валізки та перших правил «Як вижити в умовах війни».

Перше, на що сподіваєшся – це те, що наші хлопці втримають кордон, що світова спільнота просто так це не залишить, і їм не вдасться нас захопити. Але з кожною хвилиною вибухи стають гучніші, сильніші, чіткіші. І ось запах пороху заповнює моє село, а на околиці видніється дим. Остаточно надія на порятунок розбивається з авіаударом, який вщент знищив колону української техніки.

Війна…Ти намагаєшся зрозуміти, що відбувається, прорахувати, як буде далі. Але вона нещадна, вона не звикла до логіки. Вона вбиває! Чутно бої на Антонівському мосту, але ж ти не знаєш, що там? Розумієш, що окуповані, окуповані з 24.02 з 9.15 ранку. Але що далі?.. Світла і зв'язку не було 5 днів, повна невідомість. Чи вистояла Україна, чи витримала натиск окупантів?

Невідомо... Вечеря при свічках… Романтично? Ні, не думаю: страшно, моторошно, сумно. Щоб одержати хоч якусь звістку, вилазиш на драбину, сидиш годину. Пробило, загрузило, відписала рідним. Ці п’ять днів були вічністю. Єдине, що рятувало – родина. Ми всі разом, а це вже Перемога.

Березень. Вони заходять у село. Окупанти прийшли, як до себе додому –усміхнені, наглі, веселі. Страх і ненависть переповнює твоє тіло. Ти намагаєшся жити, займатися домашніми справами, спілкуватися з рідними, друзями. Але навіть у себе, у будинку, ти більше не відчуваєш себе захищеним!

Квітень. Війна триває. Блокпости. Заселення. Ми в полоні. У тихому полоні. Далекі вибухи нагадують, що вона триває. Страх у серці. Понад місяць війни… Але Київ стоїть, а значить стоїть Україна! І ось перші успіхи наших ЗСУ на фронті: Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка вільні! І, здається, треба радіти, але коли з екрану телевізора стали з'являтися перші кадри невинноубитих – мозок відмовляється вірити, що це реальність!? Наша реальність! І ось саме в цей момент безповоротно й назавжди ненависть заповнює кожну клітиночку твого тіла! І дихати стає тяжко, бо ти в окупації.

Серпень. В..П..О..– три літери, але скільки болю у них і відчаю!.. Уже понад рік, як я залишила свій дім. Перетнувши сіру зону і побачивши наш український прапор, я готова була цілувати землю і кричати на весь голос (хоча чому хотіла, я так і робила). Я відчула в повітрі смак свободи! Хто не був в окупації, той не зрозуміє, як це – дихати вільно!!!

І почалось інше життя... довідки, гуманітарка, пошук квартири, робота.Спочатку це видавалось якимось квестом, але...квест затягнувся... Життя почалося спочатку. Але воно триває, і на сьогодні я, слава Богу, можу говорити «1 лютого, а не 1 февраля».

Вони думали нас зламати, але натомість розбудили національну свідомість, гідність, волю й жагу до життя, до українського слова!

Дякую нашим воїнам-захисникам за можливість прокидатися кожного ранку! Неподільна, сильна, вільна, незалежна, працьовита, ідентична, єдина моя Україно! Горда, що народилась у цій державі! Вірю, що зійде сонце над твоїми полями! Знаю, що стане чистим і мирним твоє небо! Сподіваюсь, що одного дня ми зможемо повернутися ДОДОМУ! І, можливо, там зостануться одні стіни, але ми заживемо у своїй Україні.

Жовтень 2023. ВІРЮ…