Мені 20 років. До початку війни я проживала в Каховці. А родом із села Цукури - там жили мама і моя старша сестра з чоловіком. 

Те, що потрібно виїжджати, я зрозуміла з самого початку. Коли стали бомбити військові частини, ми з хлопцем одразу поїхали до мами в село. Але через нього проходить дорога з Криму, і цією дорогою рухалися постійно танки, БТРи. Ми не відразу поїхали, бо мама не хотіла виїжджати. Вона відмовлялася і говорила, що все буде добре. У перші години ще можна було виїхати. За перший день росіяни окупували Каховську ГЕС, і не лише…

Відключили зв'язок, жоден оператор не працював. У нас сім’я велика, розкидана по всій Херсонській області. Не можна було додзвонитися і спитати, як справи. 

Ми просиділи в селі в окупації місяці три. Російські солдати спілкувалися з нами нормально. У магазинах стояли в чергах. Але все одно ти не знаєш, що в них на умі. Потім виїхала рідна сестра з сім’єю, і ми теж. Ми їхали з перевізником. Мама зосталася, бо не захотіла лишати домівку, собаку і кота. Наші родичі її вмовляли, але вона відмовилася.  

Коли ми виїжджали з окупації, десь у Херсонській області я бачила на дорозі рештки людей. Стоїть блокпост російський, і поруч - наче шматки тіла. А ще – калюжа крові. Я спитала в нашого водія, чи це можуть бути останки, і він відповів, що запросто. 

На останньому російському блокпості розстріляли колону ще перед нами. Там були поранені жінка і дитина. Росіяни казали, що це Україна обстріляла, і щоб ми були обережні. Але було зрозуміло, що це справа рук росіян. Розстріляна машина мені дуже запам’яталася. 

Коли ми виїхали з окупації, волонтери і звичайні люди ставилися до нас, як до своїх. Кожен хотів допомогти. Це дуже зворушливо. Ми приїхали до мами мого коханого в Хмельницьку область, у місто Старокостянтинів. 

Я хочу, щоб закінчилася війна, щоб менше людей загинуло і все наладилося.