Я сама виховувала четверо дітей. Найменшій було півтора року, коли я розійшлася з чоловіком. 

Ми зі Степового. У нас танки з самого початку їздили туди-сюди. Я думала, поїздять – і все, але в березні вже почали стріляти. Людей повбивало, хати зруйнувало. Ми ночували в погребі. Потім вирішили поїхати. З 22 березня ми не були вдома, вже сьомий місяць. 

У нас в селі людей немає - за тиждень усі виїхали. Однієї вулиці взагалі немає, а наші Святкова і Набережна ще тримаються. Пошкоджені будинки, але стоять. Один хлопець залишився на все село. Я не знаю, що там коїться. 

У нашого сина є машина. Він у теробороні. Виїжджали під обстрілами. 

Зараз ми у Миколаївській області, у селі між Одесою й Миколаєвом. Тут не стріляють. Дали нам хатинку, ми живемо. А вдома ні світла, ні води не було, ні ліків, бо аптека в сусідньому селі не працювала. Тут уже староста села їздила й купувала мені таблетки. 

Я не знаю, коли війна закінчиться. Хочеться, щоб швидше. Хочеться повернутися додому, у свою хату, де ми прожили все життя з дітьми. Мрію, щоб війни не було ніколи більше.