Мені 42 роки. Я лікар. Жив у селищі Селезнівка Луганської області. У червні 2014 року відправив свою сім’ю в Охтирку, а у вересні сам виїхав. 

24 лютого 2022 року я був розгублений. Того дня приймав поранених. Родину відправив у село. Через кілька днів, коли владнав свої справи на роботі, приєднався до рідних. Житло нам надала сільська рада. Хатинка така собі: пічне опалення, одна кімнатка, зручності на вулиці. Проте це краще, ніж бути в епіцентрі військових подій. Я відчував, що моя родина у відносній безпеці. 

У перший день війни, коли через наше місто пройшли колони, я знаходився в лікарні. Біля військової частини відбувся бій. Після цього туди поїхала швидка допомога. 

Водій швидкої підійшов до пораненого російського військового, щоб забрати його до лікарні, але той з переляку вистрілив у нього. Це був перший цивільний, який загинув в Охтирці. 

Зважаючи на те, як довго тривали бойові дії, що розпочалися в 2014 році, думаю, що ця війна закінчиться нескоро. 

Своє майбутнє хотів би бачити мирним, відчувати фундамент під собою. Хочу, щоб діти мали перспективи для розвитку.